Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— далі будемо, — гмикнув у відповідь Мальцев. — Ну там і сморід, в тих підвалах, Валеріане… Мені й досі у ніздрях крутить. Ну, а тепер під’їдемо до майстра, — на базарі такий один є — аби зробив дублікати. Далі подумаємо, як бути.

Марко здивовано подивився на Івана.

— До майстра? Ти хочеш, аби тобі дублікати по зліпках робив звичайний майстер на базарі?

— Так, — кивнув Мальцев. — Не пальцями ж ті двері відчиняти… Чи у тебе є такий хист?

Марко похитав головою.

— Не можна, Іване! Навіщо комусь сторонньому знати, що ти хочеш виготовити дублікати ключів по зліпках?

— Так звідки майстер з базару знатиме, навіщо мені ті дублікати? — розсміявся Мальцев. — Я ж йому пояснювати не буду! Може, то для діла…

— Звісно, що для діла! — проказав Марко. — І що менше сторонніх людей про те знатиме, навіть побіжно, то краще! Ти ж сам майстер, працював з металом! Хіба тобі складно самому ті дублікати виготовити? Я розумію, ти давно тим не займаєшся, але ж руки-то пам’ятають!

Мальцев трохи розгублено, але насмішкувато глипнув на Шведа.

— Товаришу Клєвєров, виготовити ключ по зліпку не так просто, як тобі здається; у мене ні матеріалів потрібних удома, нічого! Окрім того, як ти правильно підмітив, я давно цією справою не займався. Що ж, будемо рік чекати, поки я ті ключі зроблю, коли людина їх за день-два виготовити може?

Марко стенув плечима.

— Як хочеш, але мені така необережність видається аж занадто… необережною.

— Заспокойся, Валеріане. Все буде добре! — поблажливо мовив Мальцев. — Твоя обережність похвальна, але дублікати ключів для військового — справа звична, не якась дивина.

— Так, особливо по зліпках, — саркастично відказав Марко. — Нікого у голову двічі бити не треба… Роби, як вважаєш за потрібне. Головне, аби потім ті зліпки не вилізли нам боком.

Дістав із планшета коробку від монпансьє, простягнув Мальцеву.

Той дивно поглянув на Шведа.

— Полюбляєш льодяники? — усміхнувся Марко. — Тепер таких більше не випускають. Але коробочка знатна… побачив учора у шафці з чашками, то й склав у неї зліпки.

Мальцев промовчав, тільки на щоках заграли жовна. Щось його у цій коробці від імператорського монпансьє роздратувало…

* * *

У Тернополі та Варшаві від нього чекали повідомлень, та Марко ризикувати не став. Волочиськ — невелике містечко, і якщо Василеві Семенюку раптом надійде телеграма чи лист із Кам’янця, навіть із нейтральним змістом, це може викликати підозру. Хто знає, чи листоноша спочатку не заносить усю підозрілу кореспонденцію туди, куди слід… Через кілька днів він спокійно повернеться до Волочиська і, не викликаючи ні у кого зайвої підозри, відправить за допомогою Семенюка усю необхідну інформацію.

Найбільше хвилювало те, про що обмовився Мальцев — про ускладнення ситуації в селах над Збручем із можливою повномасштабною хлібозаготівлею. Його натяки та припущення більше скидалися на якусь похмуру, моторошну вигадку; Марко і радий би так подумати, якби про це говорив не Мальцев, а хтось інший. Із уст спеціального уповноваженого ОДПУ такі речі просто не могли бути неправдою…

Але чим можна зарадити цій біді у випадку, якщо сказане Мальцевим виявиться правдою? Розголосом у Лізі Націй?

По обіді надійшло повідомлення: під час рейду на Видрівці, окраїнній вулиці, що тулилася вздовж правого берега Смотрича до неприступної твердині кам’янецького замку, співробітниками ДПУ та міліції захоплено контрабандистів.

Мальцев тільки гмикнув.

— Б’юся об заклад, знову на тому жидівському млині контра завелася! Ходімо, Марку, люблю такі рейди. От завдяки їм пристойним питвом і поповнюю свої запаси, а то давно перейшов би на місцевий шмурдяк. Тільки уяви! — з ентузіазмом, у передчутті швидкої поживи продовжував Мальцев. — Є тут у нас, на Видрівці, колишній млин. Усі його називають млином імені якогось жида, Ірафа… Ми його ще у 1922-му націоналізували, наче й свідомих людей на роботу взяли… Так ні, там наче пороблено: не минає і кількох місяців, аби не виявили залежі контрабанди! Взимку то було непогане сукно, кашемірові жіночі шалі та чоловічі кашне і навіть пудра «Коті»… Я навіть Марії Степанівні тоді у подарунок прихопив панчішки, шалик та кілька пуделок пудри.

Швед ледь стримався. Насупився, аби не розреготатись.

— Що? — здивувався Мальцев. — Чого ти спохмурнів, Валеріане? Бачу, тобі моя відвертість не до вподоби. Так воно ведеться: коло чого працюєш, те маєш право взяти!

— Але ти й ризикуєш, Іване Миколайовичу! — відповів Марко. — Та той останній червоноармієць може здати тебе ні за цапову душу! То, певно, на тебе у Кам’янці ні у кого ще зуба немає…

Мальцев знову гмикнув.

А Марко тим часом подумки потішався над Мальцевим.

Звісно, він знав, де знаходиться та окраїнна вулиця Видрівка — якраз навпроти Польських фільварок, навпроти його батьківської хати по той бік Смотрича. Звісно, він знав і про «млин якогось жида Ірафа», як його називав Мальцев.

Млин насправді усі називали Френкелевим, а назва «млин Ірафа» причепилася до споруди пізніше. Однак ніякий жид Іраф тим млином ніколи не володів, та й самого Ірафа на Видрівці ніколи не існувало. Ще раніше у млині зерно не лише мололи, але й просіювали через спеціальне діалектне сито — «рафу». От люд і знав собі, що на Видрівці є «млин і рафа».

Та з часом містяни, не знайомі із сільським господарством, почали вживати не «млин і рафа» а прозвали його «млином Ірафа», наче за іменем котрогось із колишніх власників…

— Ну, добре, — проказав Марко. — Ходімо, поглянемо, чи варта та контрабандна випивка, аби заради неї ми піднімали дулу зі стільця.

— Ти не уявляєш, — продовжував захоплено Мальцев уже в автомобілі, — скільки я дивних історій про той млин наслухався!

— Яких же? — поцікавився Швед.

— Та кажуть, на тому млині нечиста сила обитає… Місцеві, видрівські, розповідали, що раніше у неділю та на церковні свята, коли