Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

там в церкві! Навкруг неї зібрався майже увесь Іванів полк, окрім тих з козаків, котрі несли вартову службу в похідному таборі. Голосними вітаннями і хмарою шапок вітали вони Богуна і Ганну, коли ті в супроводі хрещених батьків піднімалися сходами на високий ґанок церкви, від усієї душі раділи щастю свого молодого полковника. І не в одного загартованого в боях та походах козарлюги підкочувався до горла зрадливий клубок, коли згадував власну сім'ю, залишену десь на Київщині, Брацлавщині, Черкащині або Білоцерківщині.

А надвечір Іван без жалю наказав викотити все, що було в погребах, маючи на меті пригостити з приводу такої радісної для нього події без винятку все своє військо. І вилітали накривки діж з тридцятилітніми медами і десятилітніми винами, чистою, немов сльоза, оковитою і янтарною, злою, немов вогонь, перцівкою. Гуляли козаки, заполонивши подвір'я хутора, леваду, садок і навіть великий вигін за хутором. Сердечними тостами бажаючи довгого і щасливого життя Тарасу Богуну-молодшому, громами з мушкетів віддаючи шану Богуну-старшому. Лише під ранок розляглися там, де кого зморив важкий сон, надавши нарешті можливість відпочити наляканим таким неймовірним збіговиськом хутірським робітницям.

А коли пройшли швидкою ходою ті кілька днів вкраденого в долі щастя, Іван мовчки зняв зі стіни шаблю, одяг жупан і замотався шовковим поясом, стромивши за нього пару пістолів. Після того підійшов до люльки, взяв сина на руки.

– Прощавай, Тарасе. Мушу йти від тебе. Щоб жив ти вільною людиною на вільній українській землі, щоб не знав пекучого сорому за сплюндровану загарбником свою землю. Для того мушу…

Ясний росяний світанок заполонив собою долини й пагорби перед хутором, пробудивши птахів у садку і цвіркунів у буйних травах на леваді. Окреслив небо на сході багаттям нового дня і загасив зорі, залишивши до пори тільки прохолодне око місяця над обрієм, війнув свіжим ранішнім вітерцем. У такий час стояли вони в розчинених настіж воротах хутора і боялися мовити хоча б слово, немов остерігаючись, що разом із зачарованою картиною світанку в реальність полинуть і їхні зболені довгою розлукою, і не відігріті ще від холоду за коротку мить зустрічі душі. У ту реальність, яка жорстоко примушувала їх до нової, може, ще більш довгої розлуки. Іван дивився в повні сліз очі дружини і не міг примусити себе відпустити обійми. Усе ж по хвилині відпустив її і відступив на крок, узяв за повід коня.

– Я залишив у вас двадцять молодців Мирону в поміч, часи непевні, – нарешті вимовив він. – Хлопці надійні, хутір оборонять і тебе образити не дадуть. Пробач, сам не можу…

Затяглася мовчанка. Нарешті її перервав сам Іван:

– Не потрібно сліз, Ганно. Повинен пам'ятати твою усмішку, – мовив весело, але як далась йому та веселість! – Не будемо затягувати прощання, зробимо краще довшим радісне відчуття майбутньої зустрічі… А тепер час мені їхати.

Богун рвучко повернувся до коня і почав поправляти вуздечку, коли ледь відчутний шелест за спиною примусив його повернутися знову. І вчасно – ледь устиг підхопити її, коли кинулася на шию із зітханням, схожим на зойк.

– Ти лише повернись, повернись, лицарю мій! Не залиш мене, не віддайся смерті в лабети, бо навіщо мені життя без тебе? Я буду чекати, усе перетерплю, чуєш? Ти повертайся лишень! Пообіцяй мені зараз же!

Що він міг відповісти? Хіба можна обіцяти залишитися в живих, від'їжджаючи на війну? Хіба саме життя козака – це не гонитва навперейми зі смертю, а доля не жорстока до борців за волю свого народу? Втім, ні! Геть долю! І він готовий перегнати саму смерть заради оцих усміхнених очей і щастя їхнього сина!

– Клянуся лицарським словом, Ганно! Я повернуся, я будь-що повернуся до вас!

Мить – і він уже в сідлі.

– Но! Уперед, Цигане! Уперед, конику, братику!

І лише полетіли грудки вогкої чорної землі з-під кінських копит, майнув у шаленому чвалі силует комонника з розметаним плащем за плечима і шаблею при боці, кидаючись у багаття нового ранку. А Ганна, безсила від цілого вихору почуттів, що навалилися на неї, притислася до холодних стовбурів частоколу, немов молитву, немов оберіг, повторюючи тремтливим голосом:

– Заради нас, заради кохання, заради нашого сина…

II

Недовгим було перемир'я, що його заключили під час перемовин у Білій Церкві Хмельницький та польські посланці. Підточене з одного боку діями Ієремії Вишневецького на Україні, з другого козацько-селянськими виступами, подібно до рейду Івана Богуна, а також війною, котру вели костирські гетьмани, на Правобережжі – Максим Кривоніс і в Литві – Ян Сокол овський, воно стало минулим навіть не давши відчути населенню Речі Посполитої про себе. І саме того домагався Богдан-Зиновій Хмельницький, гетьман України, незважаючи на численні завіряння Варшави у власній прихильності. Тож війна між польським панством і українським народом відновилася з новою силою. Але тепер вона була дещо іншою, несхожою на попередні битви, метою її тепер було не знищення противника, а вимотування його сил, перерізування комунікацій на ворожій території, швидкі і розрізнені удари по всій території, зайнятій поки ще супротивником. До нас крізь сторіччя донесено військовими істориками описання тієї самої стратегії, котру виробив під час Тридцятирічної війни французький полководець Тюренн, а на теренах України вперше застосував саме Хмельницький. Нічого дивного з огляду на те, що майбутній гетьман і вождь посталого народу брав участь у великій європейській війні під знаменами того самого Тюренна, ще у 1646–1647 роках.

До початку осені було захоплено або принаймні блоковано значну частину стратегічних населених пунктів і фортець від Чигирина і Чернігова до Кам'янця-Подільського, залучено місцеве населення величезних територій України до поповнення повстанської армії і її постачання всім необхідним для ведення бойових дій. Одночасно із цим населення всебічно протидіяло ворогу тоді, коли потрібно було вирішувати питання з постачанням його військ і підтримкою під час перебування на тій або іншій території. Україна, перетворена на велетенський театр бойових дій, була готова дати генеральний бій польським магнатам і готувалася до нього поступово, групуючи війська цього разу на Поділлі в районі нікому раніше невідомих Пилявців, за кілька десятків верст від старовинної фортеці князя Костянтина Острозького – Старокостянтинова.

Але не дрімав і Вишневецький. Ще в травні він, не встигнувши на допомогу гетьманам і переправившись неподалік від Любеча на Чернігівщині через Дніпро і в Мозирі через Прип'ять, вирушив до своїх неохватних маєтків на Правобережжі, повний рішучості відстояти те, що залишилося після втрати Польщею Лівобережної України. Як уже повідомлялося, швидким і кривавим маршем пройшов князь через Овруч, Коростень і Житомир,