Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах і майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: «І тут нема…» — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет

Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося

Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував

Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.

А потім…

Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.

Взагалі все відбулося просто блискавично

Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..

Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже запізно. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку» у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку Закрутилася там дзигою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух

Хлопці завмерли, вражені.

Наступної миті почувся якийсь звук Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей А може, то їм просто вчулося

— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора Тепер уже важко встановити Але рвонувся перший Жора

На альпійській гірці у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак Речовий доказ! Його в жодному разі не можна було там лишати.

І Жора кинувся до нього Лесик за ним

Дряпаючись на альпійську гірку, Лесик зачепив щось черевиком, глянув — і з жахом побачив, що то дріада восьмипелюсткова. Посаджена Лесею дріада!. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..

Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь Але, як це часто буває в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, і інші квіти, що росли нижче…

Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли міркувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали Хапалися, поспішали І ще більше толочили квіти.

Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона мешкала зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що сталося з клумбою

Отже, у Лесика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.

Але все це з'ясувалося пізніше А тоді…

Хлопці вихопили нарешті модель із колючих трояндових обіймів і дременули геть Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.

І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем

Але факт лишається фактом Тут же, у чужому дворі, на дитячому майданчику вони заприсяглися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.

Тільки тоді вони пішли додому.

І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око

Доля їх берегла.

Розділ XVIII,

у якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. «Ну, чилдрени! Я вам скажу!..»

Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам Продзвонив дзвінок на перший урок.

У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали цього, як завжди Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне Мовби нічого й не сталося На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі

І це було найболючіше

Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце

І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…

Був останній урок — урок ботаніки.

Навіть учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семенівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, із якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чином, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.

Сьогодні Зінаїда Семенівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Даррелом на острові Джерсі. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на межі вимирання.

— Про це ви можете прочитати у книзі Даррела «Зоопарк у моєму багажі» Дуже цікава книжка Як і інші книжки Даррела: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.

— «П'яного лісу»… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агашкін.

І в Лесика вже розтятися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на