Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

Читачеві легше собі уявити, аніж нам змалювати, подив Гейвордів. Причаєні індіяни раптом перекинулись на чотириногих звірят, озеро — на бобриний став, водоспад — на греблю, споруджену цими працьовитими й кмітливими істотами, а гаданий ворог — на випробуваного друга, Девіда Гемета, псалміста. Присутність останнього розбурхала стільки несподіваних надій стосовно долі обох сестер, що юнак, не задумуючись, вихопився із засідки й хутко приєднався до двох головних учасників цієї сцени.

Розвідник не зразу вгамував свої веселощі.

Без ніякої ґречності він твердою рукою крутонув сухорлявого Гемета в один бік і в другий, кілька разів при тім зазначивши, що вбрання псалмістове робить честь гуронам. По цьому він так міцно стис руку Девідові, аж у того сльози виступили, і побажав йому успіху в новій ролі.

— Це ж ти лагодився до співу перед бобрами, авжеж? — мовив він. — А що, ці гемонята вже трохи розуміються на співочому реместві, бо такт хвостами не зле вибивають, як ти тільки-но чув. І вчасно це вони вчинили, а то б мій «оленебій» завдав би їм першої ноти. Знав я людей, що хоч уміли читати й писати, дурніші були за старого досвідченого бобра. Ллє щодо репету, то ці звірята зроду німі. А як тобі подобається отака пісенька?

Почувши проразливий каркіт, Девід аж затулив свої чутливі вуха, а Гейворд, дарма що знав про умовлене гасло, мимоволі зиркнув угору, шукаючи очима птаха.

— Бачиш? — провадив, сміючись, розвідник, показавши на решту товариства, що поспішалися на поклик. — Оця музика чогось варта — вона дає мені до помочі дві добрі рушниці, вже не кажучи про ножі й томагавки. Але, бачиться, ти цілий і здоровий. Тож розкажи нам, що сталося з панночками.

— Вони в полоні у поганина, — відповів Девід. — І хоч душею вони змучені, тіло їхнє в безпеці.

— Обидві? — ледве спромігся на слово Гейворд.

— Еге ж. Правда, дорога наша була тяжка і харч убогий, але нарікати можемо лиш на те, що насилувано нам почуття, проти волі завівши нас у чужу землю.

— Хай бог тебе благословить за ці слова! — вигукнув, увесь тремтячи, Манро. — То мої дитятка повернуться до мене такі ж чисті й невинні, як і пішли!

— Хтозна, чи їх визволення близьке, — непевно відказав Девід. — Старшого цих дикунів немов злий дух посів, і тільки Всевишній може його збороти. Я пробував на нього впливати й удень і вночі, але ні спів, ні голос не порушують йому душу.

— А де той негідник? — гостро перебив його розвідник.

— Сьогодні він полює на лосів з молодими вояками, а завтра, я чув, вони заглибляться далі в ліси, ближче до кордону Канади. Старшу дівчину відправлено до сусіднього племені, он поза тою шпичастою скелею, а молодша під опікою гуронських жінок. Оселі їхні несповна дві милі звідси, на рівнині, де вогонь працював за сокиру, готуючи для них місце.

— Еліс, моя мила Еліс, — пробурмотів Гейворд. — Навіть сестри, останньої своєї підтримки, вона вже не має.

— Еге ж. Але оскільки молитва й вдячний спів можуть утішити засмучену душу, вона не страждає.

— То вона ще тішиться музикою?

— Тільки поважною та врочистою. Хоч мушу визнати, що, попри всі мої зусилля, дівчина більше плаче, ніж сміється. В такі моменти я не набиваюсь із священним співом. Але часто бувають у нас хвилини душевного заспокоєння, і наші голоси згідно підносяться в солодкому співі, вражаючи слух дикунам.

— А чом тобі дозволяють так вільно розгулювати?

Девід набрав вигляду смиренної покори і скромно відповів:

— Такому вбогому хробакові, як я, нічим похвалитись. Духовні співи втратили були силу в тому кривавому бойовиську, через яке ми перейшли. Але тепер вони її відновили, і то навіть над душами погані. Оце тим-то я й можу ходити собі, де хочу.

Соколине Око засміявся і значливо постукав себе по чолу, в такий спосіб задовільніше пояснивши цю незвичну поблажливість тубільців.

— Індіяни ніколи не кривдять причинних, — сказав він. — Та чому ж тоді, маючи перед собою відкриту дорогу, не пішов ти назад своїм слідом, либонь що виднішим за білчин слід, аби принести звістку до Едварда?

Розвідник, виходячи зі своєї несхильної вдачі, вимагав від Девіда просто неможливого вчинку. Одначе псалміст, анітрохи не втративши лагідності, відказав покірно:

— Повернутись до християнського світу — це була б радість для моєї душі. Але що ці слабкі істоти віддано мені під опіку, то я радше пішов би за ними хоч і до єзуїтських ідолопоклонців, аніж би покинув їх у полоні й журбі.

Не вельми врозумлива була кучерявиста мова Девіда, зате щирий і певний погляд його та гаряча барва на обличчі не полишали місця сумнівам. Анкес підступив ближче й зичливо глянув на нього, а його батько висловив своє схвалення звичним коротким вигуком. Розвідник же промовив, простягуючи псалмістові його сопілку:

— На, приятелю. Думав я розпалити вогонь твоєю пищавкою, але коли вже ти її так цінуєш, візьми собі й дудни, скільки влізе.

Гемет схопив сопілку з такою радістю, на яку тільки міг спромогтися, не порушивши поважності, відповідної до свого покликання. Перевіривши кілька разів на свій голос чинність інструмента й упевнившись, що нічого з ним не сталося, він цілком виразно налагодився виконати кілька строф з відомої вже нам книжечки.

Гейворд, однак, поспішився урвати його побожне готування, розпитуючи далі про умови, в яких перебувають бранки, і робив це тепер детальніше, аніж спочатку, коли був занадто схвильований. Девід, хоч і поглядав тужливо на свій скарб, мусив, проте, відповідати, а надто ще коли до розмови пристав і батько дівчат. Час від часу принагідне запитання вставляв і розвідник. Таким оце чином, незважаючи на часті перерви, коли до голосу погрозливо пробивався віднайдений інструмент, переслідувачі роздобулися на чимало важливих даних, що могли стати їм у пригоді при визволенні сестер, — справді неабияк важкій.

Розповідь Девідова була проста й не багата на факти.

Магуа перечекав на горі до слушної години на відступ, а тоді зійшов у діл і рушив уздовж західного берега Горікену, прямуючи на Канаду. Хитрий гурон, добре обізнаний на стежках, знав і те, що близька погоня їм не загрожує, отож просувалися вони поволі й не дуже втомлюючись. Із щирої мови Девіда виявилося, що його самого радше просто терпіли, ніж потребували, бо навіть Магуа і той не був цілком вільний від звичної в тубільців пошани до людей, пойнятих Великим Духом. Вночі вони особливо гляділи бранок — і щоб уберегти їх від вогкості, і щоб унеможливити їм втечу. Біля струмка