Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

не минула ще й година, як Соколине Око помітно сповільнив ходу і, замість дивитися просто себе, почав тривожно розглядатись навколо, наче побоюючись небезпеки. Незабаром він зупинився зовсім і почекав на товаришів.

— Я нюхом чую гуронів, — мовив він до могікан. — Онде поза верхів'ям тих дерев видніє чисте небо. Ми заблизько підійшли до їхнього табору. Сагаморе, ти підеш праворуч, попід горою, а Анкес піде вздовж струмка ліворуч. Я ж подамся слідом. Коли б що сталося, гасло — тричі каркнути по-воронячому. Я бачив одного з цих птахів за всохлим дубом — це також свідчить, що ми біля табору.

Індіяни мовчки розійшлися кожен у свій бік, а Соколине Око з двома офіцерами обережно рушили далі вперед. Гейворд невдовзі підійшов ближче до розвідника, ревно бажаючи чимшвидше завважити ворога, переслідуваного з такими зусиллями та завзяттям. Розвідник сказав йому скрастися на узлісся, де як звичайно росли густі чагарі, і зачекати там, доки він приглянеться до деяких підозрілих ознак по сусідству. Данкен так і зробив і незабаром опинився на місці, звідки йому відкрилася вкрай незвичайна картина.

На площі в багато акрів дерева було повалено, і лагідне світло літнього вечора падало на галявину, утворюючи прегарний контраст із сутінковими тонами лісу. Неподалік від Данкена потік розпливався в озерце, що покривало більшу частину низовини між горами. З басейну цього вода витікала водоспадом так рівномірно й тихо, що здавалось, наче це творіння рук людських, а не природи. Із сотню глиняних хижок стояло в березі, а декотрі то й з води виставали, мовби повіддю залляті. Їхні округлі дахи, які добре боронили від негоди, посвідчували, що в спорудження цих глинянок вкладено більше старанності й завбачливості, ніж прийнято в тубільців навіть щодо сталих їхніх осель, вже не кажучи про тимчасові, на разі ловів чи війни. Одне слово, ціле селище або містечко, хоч як його там назвати, було побудоване куди правильніш і охайніш, аніж білий чекав би від індіян. Але селище виглядало покинутим — принаймні Данкен так думав кілька хвилин. Нарешті йому видалось, що до нього рачки зближаються людські постаті, тягнучи за собою якесь важке і, либонь, грізне знаряддя. Цю мить декілька темних на вигляд голів вигулькнуло з жител і вся галява немов зароїлася дивними істотами; одначе вони так хутко шмигали від криївки до криївки, що годі було розглянути, які вони і що роблять. Занепокоєний цими підозрілими й незрозумілими рухами, Гейворд уже був хотів каркнути з-вороняча на знак тривоги, коли це його увагу привернув шурхіт листя недалеко.

Юнак здригнувся і несамохіть відступив кілька кроків, побачивши ярдів за сто якогось індіянина. Але враз же Данкен опанував себе і замість дати сигнал, що міг би стати фатальним для нього самого, завмер без руху й почав пильно стежити за поведінкою незнайомця.

За хвилину Гейворд переконався, що його не помічено. Тубілець і собі, здавалося, приглядався до низеньких хижок і таємничих рухів пожильців. Чудернацьки розмальоване обличчя незнайомого не давало змоги розрізнити його рис, хоч Данкенові воно уявлялося не так жорстоким, як сумовитим. Голова його, як звичайно, поголена, мала тільки на маківці жмут волосся, з якого звисало три-чотири збляклих пір'їни соколиного крила. Подертий перкалевий плащ покривав йому верхню половину тіла, а за штани правила звичайна сорочка з рукавами замість холош. Литки його були голі й дуже подряпані терням, зате на ступнях він мав добрі мокасини з оленячої шкіри. Загалом виглядів незнайомець убого й жалюгідно.

Данкен все ще не спускав з ока цю прояву, коли до нього тихо й обережно скрався розвідник.

— Бачте, ми таки біля їхнього селища чи табору, — прошепотів юнак. — А це один з дикунів у власній персоні. І, певне, перешкодить нам у дальшій дорозі.

Повівши очима за Данкеновим пальцем і побачивши незнайомця, Соколине Око здригнувся й опустив рушницю. Потім ще нижче схилив грізну цівку і витяг свою довгу шию, щоб пильніше придивитись.

— Гемон цей не з гуронів, — мовив розвідник, — і не з якогось канадського плем'я. Але, судячи з його одежі, він пограбував білого. Атож, Монкалм винишпорив усі ліси і зібрав собі добрячий гурт потолочі. Вам не видко, де він поклав свою рушницю чи лука?

— Він наче без зброї, та й лихих замірів, здається, не має. Якщо він не подасть гасла своїм товаришам, що онде снуються над водою, нам його нічого боятись.

Розвідник обернувся до Гейворда і глянув на нього в неприхованому подиві. А тоді, широко розкривши рота, засміявся щиро й нестримно, хоч, своїм звичаєм, нечутно, навчений тривалим спілкуванням з небезпеками.

— «Товаришам над водою!» — повторив він і додав — Оце вона, ваша шкільна наука! Але цей негідник має довгі ноги, і йому не можна довіряти. Не спускайте з нього рушниці, поки я підповзу з-за кущів і візьму його живцем. Тільки в жодному разі не стріляйте!

Розвідник уже майже пірнув у хащі, коли Гейворд постримав його рукою і запитав:

— А якщо ви будете в небезпеці, можу я стріляти?

Соколине Око дививсь на нього хвильку, наче не певен, як сприймати це запитання, а потім кивнув головою і відповів, усе ще сміючись безгучно:

— Хоч за цілу чоту, майоре.

Наступну мить густе листя вже сховало його. Данкен у гарячковій нетерплячці чекав кілька хвилин, аж поки знов побачив розвідника. Той плазом скрадався ззаду до індіянина, сам завдяки своїй одежі ледь помітний при землі. За кілька ярдів від заміреного свого бранця він повільно й тихо звівся на ноги. У цей момент щось там голосно заляпало по воді, і Данкен одвів туди погляд саме вчасно, щоб побачити, як із сотню темних постатей разом шубовснуло в озеро, сколотивши воду. Затиснувши рушницю, Гейворд знов подивився на індіянина, що стояв неподалік. Той начебто й далі нічого не підозрював — витягти шию, він з якоюсь дурнячою цікавістю втупився на метушню в озері. Тим часом простягнена вперед рука розвідника була вже над ним. Але нараз вона відсмикнулася, і власника її знов посів нестримний і безгучний сміх. Коли ці веселощі Соколиного Ока перейшлися, він, замість здушити свою жертву за горлянку, плеснув її по плечі й згукнув уголос:

— Що це, приятелю? Збираєшся бобрів псалмам учити?

— Еге ж, — була готова відповідь. — Творець, що так щедро вділив їм талантів, либонь, не пошкодував для них і голосу, щоб могли вони піднести йому хвалу.

РОЗДІЛ XXII

Основа. То всі ми тут зійшлися?

Айва. Всі як один. І місце ось чудове

На нашу пробу.

В.