Жорж Санд - Консуело

й тітонька, що страшенно страждали від цього, на їхню думку, нечестивого божевілля, проте хотіли до кінця розібратися в ньому; адже божевілля Альберта вперше виявилося так відкрито, і треба ж було знати джерело лиха, щоб потім мати можливість із ним боротись. Абат намагався було обернути все на жарт, запевняючи, що граф Альберт, штукар і насмішник, тішить себе, містифікуючи нас своєю надзвичайною ерудицією.

«Він так багато читав, — говорив абат, — що був би спроможний у такий от спосіб, розділ за розділом, розповісти нам історію всіх століть, притому з такими подробицями, з такою точністю, що люди, схильні вірити в чудесне, могли б подумати, начебто він дійсно сам був присутній при всіх описаних ним сценах».

Каноніса, яка при всій своїй полум'яній набожності була схильна до марновірства й уже починала вірити племінникові на слово, поставилася дуже неприязно до просторікувань абата й порадила йому приберегти свої жартівні пояснення до більш веселого випадку; потім вона почала всіляко намагатися повернути племінника до дійсності.

«Бережіться, тітонько, — нетерпляче відповів Альберт на її вмовляння, — бережіться, щоб я вам не сказав, хто ви така. Дотепер я гнав од себе цю думку, та щось говорить мені, що біля мене стоїть зараз саксонка Ульріка».

«Так ви гадаєте, бідолашне дитя моє, — відповіла каноніса, — що ця розсудлива, самовіддана прабабка, яка зуміла зберегти своїм дітям життя, а нащадкам незалежність, статок, почесті — все, чим вони тепер користуються, — ви гадаєте, що вона відродилася знову в мені? Знайте ж, Альберте, я так люблю вас, що в змозі була б зробити навіть більше, ніж вона. Я пожертвувала б своїм життям, якби цією ціною могла зцілити ваш розум, що помутився».

Альберт якийсь час мовчки дивився на тітку, і в його погляді крізь суворість проглядала ніжність.

«Ні, ні, — сказав він нарешті, підходячи до неї й опускаючись біля її ніг на коліна, — ви ангел, і колись ви причастилися з дерев'яної чаші гуситів. А все-таки саксонка тут: її голос сьогодні долинав до мене кілька разів».

«Припустіть, що це я, Альберте, — проказала я, намагаючись його розвеселити, — тільки не дуже гнівайтеся на мене за те, що я не віддала вас катам тисяча шістсот дев'ятнадцятого року».

«Ви — моя мати! — скрикнув він, дивлячись на мене страшними очима. — Не говоріть мені цього, тому що я не можу вас простити. Господь відродив мене в лоні більш сильної жінки, він загартував кров'ю Жижки моє єство, що збилось із правильного шляху. Амаліє, не дивіться на мене, а головне, не говоріть зі мною! Це ваш голос, Ульріко, заподіяв мені сьогодні всі ці страждання!»

Із цими словами Альберт стрімко вийшов, залишивши нас у найпригніченішому стані, бо ми з гіркотою переконалися в розладі його розуму.

Була друга година пополудні. Перед цим ми спокійно пообідали. За обідом нічого, крім води, Альберт не пив, так що його божевільні слова ніяк не можна було пояснити сп'янінням. Тітонька з капеланом зараз же побігли за ним услід: уважаючи його тяжкохворим, вони хотіли чим-небудь допомогти йому. Але — незбагненна річ! — Альберт зник, немов якими чарами. Його ніде не могли знайти: ні в його кімнаті, ні в кімнаті матері, де він часто зачинявся, у жодному із завулків замку. Його всюди шукали — в саду, біля річкового заповідника, в околишніх лісах, у горах. Жодна людина не бачила його ні поблизу, ні здалеку. Навіть слідів його не могли знайти. Ніхто в замку цієї ночі не лягав спати. Служники зі смолоскипами до самого світанку шукали його.

Уся родина молилася. Наступний день минув у тій же тривозі, а наступна ніч — у тій же зневірі. Не вмію вам висловити, в якому жаху була я — адже досі я жодного разу не відчувала таких хвилювань і не переживала настільки важливих сімейних подій. Я була переконана, що Альберт позбавив себе життя або втік назавжди. Зі мною стався нервовий напад, мене трясла лихоманка. Незважаючи на жах, що вселяється мені цією дивною, фатальною людиною, у мені все ще жив залишок любові до нього. У мого батька вистачило сил вирушити на полювання: він уявляв, що десь у глибині лісів знайде слід Альберта. Бідна моя тітонька, що терзалася горем, не падала духом, була діяльна, мужня, доглядала за мною й намагалася всіх заспокоїти. Дядько молився день і ніч. Бачачи його гарячу віру й стоїчну покірність волі Божій, я пошкодувала, що не набожна.

Абат робив вигляд, буцім трохи сумує, але запевняв, що зовсім спокійний. «Треба правду сказати, — говорив він, — граф Альберт під час наших подорожей жодного разу так надовго не зникав, але іноді він відчував потребу в самоті й духовному спогляданні». На думку абата, кращий засіб проти дивацтв молодого графа полягав у тому, аби ніколи йому не суперечити й робити вигляд, начебто нічого не помічаєш. Насправді ж цей інтриган і найбільший егоїст був зацікавлений винятково в одержанні великої платні й тому намагався якомога довше протягнути строк свого перебування в гувернерах, уводячи родину в оману й приписуючи собі неіснуючі заслуги. Зайнятий своїми справами й розвагами, він полишав Альберта на самого себе й, очевидно, зовсім не перешкоджав розвитку його дивацтв. Дуже можливо, що він не раз бачив його хворим і збудженим. І, авжеж, не перешкоджав йому нестримно віддаватися його хворій фантазії. Безсумнівно одне, що абат умів приховувати ці дивацтва від усіх, хто б міг повідомити нас про них. Усі листи, отримані дядьком від друзів, були сповнені привітань з приводу достошств його красеня сина й похвал на його адресу. Очевидно, Альберт ніде й ні на кого не справляв враження хворої або не цілком нормальної людини. Хай там як, але його внутрішнє життя за всі ці вісім років мандрів було для нас непроникною таємницею.

По закінченні трьох діб, бачачи, що Альберт усе не з'являється, і побоюючись, що ця подія зашкодить його власним справам, абат зібрався їхати до Праги, нібито на пошуки молодого графа, який, на його думку, міг розшукувати в цьому місті яку-небудь книгу.

«Альберт подібний до вчених, — говорив він, — які так занурені у свої дослідження, що для задоволення цієї безневинної пристрасті готові забути весь світ».

Потому абат виїхав і більше не повернувся.

Після цілого тижня болісної тривоги, коли ми стали вже зовсім втрачати надію, тітонька, проходячи повз кімнату Альберта, раптом побачила у відчинені двері, що він спокійнісінько сидить у кріслі й гладить собаку, що супроводжував його в таємничій подорожі. На його одежі не видно було