Томас Манн - Будденброки

колишню виховательку в її червоному будиночку на Мюленбрінк, 7, де ще й досі жило по кілька молодих дівчат, хоч пансіон почав потроху виходити з моди; інколи також шановну стару панну запрошували й на Менгштрасе скуштувати оленячої печені або начиненої гуски. Тоді вона спиналася навшпиньки і зворушено цмокала Тоні в чоло, виразно й лунко. Її неосвічена сестра, мадам Кетельсен, останнім часом почала дуже швидко глухнути і так до пуття й не второпала, що ж сталося, з Тоні. Вона все недоречніше вибухала наївним і в своїй дитинячій щирості майже жалісливим сміхом, тож Зеземі ненастанно доводилося стукати пальцем по столу й вигукувати: «Наллі!»

Минали роки. Враження, викликане в місті і в родині розлученням дочки консула Будденброка, чимраз дужче забувалося. Сама Тоні рідко згадувала про своє заміжжя, і то лише тоді, як помічала на обличчі своєї Еріки, що, здорова і бадьора, потроху підростала, якусь подібність до Бендикса Грюнліха. Але вона знов одягалася в ясні сукні, почала робити зачіску з кучерями над чолом і, як колись, ходити в гості до знайомих.

А все ж вона щиро тішилася, коли влітку випадала нагода на довший час покинути місто, — а консулове здоров’я, на жаль, вимагало тепер тривалішого лікування на курортах.

— Ви не знаєте, що то означає старітися! — скаржився він. — Досить мені капнути кавою на штани і змити пляму холодною водою, як відразу починається прикрий напад ревматизму. А колись я міг собі хіба таке дозволити!

Бувало також, що йому наморочилося в голой.

Вони їздили до Оберзальцбрунна, до Емса і Баден-Бадена, до Кісінгена, звідти навіть дозволяли собі, щоб побачити світу й трохи розважитись, невеличку мандрівку через Нюрнберг до Мюнхена, через Зальцбурзькі землі та Ішль до Відня, а додому верталися через Прагу, Дрезден і Берлін. І хоч мадам Грюнліх, якій останнім часом починав даватися взнаки нервозний катар шлунка, мусила в купальнях дотримуватися суворого режиму, все ж вона ті подорожі сприймала як дуже бажану зміну, бо ні від кого не приховувала, що вдома їй трохи нудно.

— О боже мій, бачите, як воно буває в житті, батьку! — казала вона, задумливо втупивши очі в стелю. — Звичайно, я багато чого спізнала на своєму віку… Але саме тому мені стає трохи сумно, що я мушу вічно сидіти вдома, як дурне дівчисько. Сподіваюся, ви ж не думаєте, тату, що мені у вас не подобається… То була б чорна невдячність, і мене гадалося б за неї просто відшмагати! Але ж ви знаєте, як буває в житті…

Та найдужче дратував її щораз помітніший релігійний дух, який запанував у просторому батьківському домі, бо консул чим дужче занепадав на здоров’ї, тим робився побожніший, та й дружина його, старіючись, теж починала знаходити втіху у вірі. В Будденброків віддавна був звичай молитися гуртом, перед тим як сідати до столу; тепер же від якогось часу стало законом, що двічі на день, вранці і ввечері, вся родина разом із слугами збиралася в малій їдальні і слухала, як господар дому читав розділ з біблії. Крім того, до них з кожним роком частіше навідувалися різні проповідники й місіонери, бо цей шанований патриціанський дім на Менгштраее, — де, між іншим, чудово годували, — у світі лютеранського й реформатського духівництва, серед вітчизняних і закордонних місіонерів віддавна мав славу гостинного притулку, і до нього з усіх кінців Німеччини по дорозі заїздили нестрижені добродії в чорних сутанах, щоб пожити там який день, певні, що на них чекають побожні розмови, сита їжа і щедра лепта на святі потреби. Міські проповідники також почувалися в Будденброків як у себе вдома…

Том був надто розумний і тактовний, щоб дозволити собі бодай посмішку, але Тоні глузувала з святих отців у живі очі, навіть більше: вона ніби заповзялася при кожній нагаді виставляти їх на тлум.

Часом, коли на матір нападала мігрень, мадам Грюнліх перебирала на себе господарство в домі і визначала, що варити на обід. Одного дня, коли в них гостював заїжджий проповідник, що дивував усіх своїм апетитом, вона підступно звеліла приготувати суп із салом, традиційну страву їхнього міста — навар із сала й квашеної городини, куди вкидали потім цілий обід; шинку, картоплю, мариновані сливи, печені груші, цвітну капусту, горох, боби, буряк тощо, та ще й додавали овочевого соку; ніхто в світі не міг їсти того суну, якщо не був призвичаєний до нього змалку.

— Ну як? Подобається вам, пане пастор? — допитувалась Тоні. — Ні? О господи, хто б подумав? — І, скорчивши хитрющу міну, вона легенько провела кінчиком язика по верхній губі, як завжди, коли обмірковувала або робила вже якусь капость.

Товстун покірно відклав ложку і простодушно сказав:

— Я почекаю другої страви.

— Так, ще буде невеличкий десерт, — квапливо мовила пані Елізабет, бо після того супу годі було й думати про якусь «другу страву».

Розчарований пастор мусив задовольнитися кількома грінками та яблучним повидлом і встав з-за столу голодний. Тоні нишком хихотіла, а Том, звівши догори одну брову, насилу стримувався, щоб не засміятися.

Іншого разу Тоні розмовляла внизу з кухаркою Стіною про хатні справи, коли саме вернувся з міста пастор Матіас із Канштата, що вже кілька днів гостював у їхньому домі, і подзвонив біля дверей. Стіна, по-сільському перевальцем, пішла відчиняти, і пастор, що хотів пошанувати кухарку добрим словом і водночас випробувати її віру, ласкаво спитав:

— Чи плекаєш ти в серці своєму любов до всеблагого пана нашого?

Може, він думав чимось винагородити її, якщо вона виявить ревну відданість спасителеві.

Стіна вражено витріщила на нього очі й почервоніла.

— Атож, пане пастор, — непевно відповіла вона. — А про котрого ви пана кажете? Про старого чи про молодого?

Мадам Грюнліх не забула розповісти про це вголос за столом, і навіть мати зайшлася своїм уривчастим крегерівським сміхом.

Консул, звичайно, спохмурнів і сердито втупився в тарілку.

— Непорозуміння… — збентежено промурмотів пастор Матіас.

Розділ одинадцятий

Те, про що буде мова далі, сталося наприкінці літа тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року після обіду в неділю. Будденброки сиділи в кімнаті з краєвидами і чекали на консула, який ще одягався внизу. Вони домовилися з Кістенмакерами піти разом на прогулянку до парку біля міської брами — всі, крім Клари й Клотільди, що недільними вечорами ходили до однієї приятельки плести шкарпетки для негренят. У парку вони мали намір випити кави, а тоді, якщо Дозволить погода, ще, може, й покататися човном по річці.

— З татом здуріти можна! — сказала Тоні: вона полюбляла круте слівце. — Чи