Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

зробила своє домашнє завдання прекрасно: вона стежила за кожним постом надто відвертого Семена у Фейсбуці та ось знайшла, що шукала. Кетлін швиденько переклала фейсбучні відвертості англійською й подала їх своїм керівникам як доказ необ’єктивності Семена та як причину погроз йому і його родині в Росії. Йому погрожують у Росії не тому, що він щось не так у газеті пише, а тому, що він займає однобоку політичну позицію в соцмережах, резюмувала вона. Насправді гарний начальник мав би послати Кетлін куди подалі з її смердючим доносом, та тільки не в Америці, де подібне стукачництво, навпаки, заохочується.

Головні редактори прийняли «правильне» рішення. Вони відсторонили Семена від роботи в Україні. Так і сказали йому: «Ти необ’єктивний. Ти проти Путіна, і ти за Україну. Ми не можемо дозволити собі бути упередженими. Читач скаржиться». При цьому, щоправда, вони забули додати, що цим «читачем» була Кетлін. Поки йшла війна, Семен тягав для них каштани з вогню. Коли означився хоч якийсь крихкий мир, Семен виявився необ’єктивним.

Семен поїхав назад у Москву, а Кетлін — назад в Україну, і наче виходило в них усе як по писаному: Семен сам кругом винний.

Семен Саприкін, прекрасна людина, чудовий журналіст і фотограф, загинув під Москвою у вересні 2014 року. Офіційна версія: заснув за кермом. The Los Angeles Herald послала його родині 12 тисяч доларів, його чотири місячні зарплати. Ніхто з редакції навіть на похорон не приїхав. Ніхто з колег, крім Олексія, не подзвонив його дружині.

Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (!) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action-фото для її статей.

У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити.

Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих.

Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти.

Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну.

На окраїні Красноармійська в будинках світилося, лунали звуки телевізора, чийсь безладний спів. А попереду була непролазна ніч. Там були селища й села, але не було ні світла, ні життя більше ніякого. Лише суцільна пітьма війни. Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану. Куди їх винесе хвиля? Чи всі повернуться додому? Аж у глибині чорної діри виднілися короткі спалахи. Ще беззвучні.

— Усі в автобус, — різко сказав командир.

— Розвантажуємося? — поцікавився хтось.

— Ні. Усі в автобус!

Олександр Сергійович, у футболці з короткими рукавами, тонкій літній жилетці, легких штанах і так само легких, але добре нагуталінених черевиках, стояв разом із бійцями, і його вже пробирав холод жовтневої ночі. Він був радий повернутися в теплу кабіну. Зараз прийде транспорт, повезе бійців. Він подзвонить дружині, щоби не турбувалася, вип’є чайку з термоса, закусить пиріжком і поїде додому.

У цей момент пасажирські дверцята розчахнулися так, наче хтось хотів зірвати їх. У хмарі перегару й порохового диму на сидіння біля нього бухнувся військовий у брудному подертому камуфляжі, у бронику й без каски. У розгрузці поверх броника в нього гримав весь арсенал армії Берега Слонової Кістки. Волосся було скуйовджене й стирчало в різні боки, як у дикуна.

— Значить, так, — почав прибулець, і весь автобус наповнився димним перегаром. — Відтак переходите під мою команду. Обстановка бойова. Зброя — до бою. Я капітан спецназу, позивний «Дикун»! Драстуй, дядя, Новий рік! — повернувся він до водія. — Слухати сюди! Їдемо без світла. Виконувати тільки мої команди. Один неправильний рух — і ми всі двохсоті. Ласкаво просимо до пекла! Поїхали!

Олександр Сергійович не зрозумів, як так вийшло, але він завів движок і без слів рушив із місця.

— Прямо сто метрів, потім бери лівіше трохи, — горлав команди спецназівець. — Додай газу, дядя! На такій швидкості нам усім п…дець! Зараз через п’ятдесят метрів буде згорілий танк. Нам би в нього не в’ї…тися!

На вулиці, у суцільній темряві — близькі звуки кулеметної й автоматної стрілянини.

— Усі на підлогу, б…дь! — спецназівець кричить у салон і сам втискається в сидіння. — Зараз мертва зона — двісті метрів. Якщо виявлять — все, гаплик, б…дь!

Усі в салоні падають один на одного, брязкаючи зброєю й матюкаючись. Олексій залишається сидіти. Він намагається зняти цю картинку. Автобус трусить. Стрілянина ближчає. Темінь жахлива. Тріск розбитого скла. Холодний вітер свистить усередині. На плечі й на голову збоку сиплються осколки. Попали.

— Ще п’ятдесят метрів, б…дь! — горлає Дикун. — Давай, давай, дядя!

Тріскається ще одне скло. Автобус в’їжджає в Піски.

— Стоп, машина, — кричить спецназівець і зразу — в салон: — Трьохсоті є?

Мовчанка.

— Нема, чудово. Тепер ми прикриті будинками. Вмикай габарити, дядя.

Вітер у салоні вщух. Чутно, як дихають солдати.

— Це не зйомка, а х…рня якась, — шепоче Олексій. — Ну справді, ні х…я не видно.

На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. «Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть? — питає себе Олексій. — Якість життя диктує культуру спілкування».

За командою Дикуна автобус знову рушає. Габаритні вогні вихоплюють силуети танків і бронемашин, що ховаються за будинками. Ніде нема світла. Неподалік падають міни. Одна за іншою. Потрапить така в хату — і братська могилка готова. Олексій нараховує сім близьких розривів, які освітлюють вулицю й великий напівзруйнований будинок попереду.

— За цією руїною стаємо на якір до ранку, — спокійно говорить спецназівець. Схоже, він уже протверезів. — Виходимо, вивантажуємося. БК залишаємо всередині до ранку. Нам ще двісті метрів іти. За моєю командою. Ідемо один за одним, крок у крок. Дистанція — метр.

Коли всі вивантажилися й нав’ючили на себе все що можна, Дикун підходить до вікна водія