Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

class="p1">У чайнику закипала вода. Андрій відклав гоління, навшпиньки підійшов до електроплитки і заслухався. Він любив слухати, як вода в посудині перед кипінням починала музичити. Спершу вона тихо мугикала, далі у її глибинах прорізувався голос, який переростав у тужну й журливу мелодію. Подібна музика навіювала в душі світлу печаль, жаль за чимось далеким, втраченим і нездійсненним…

Поснідавши, Андрій вийшов з дому і попрямував до редакції. За короткий час його знало усе містечко, і зустрічні, навіть в поважних роках горяни, віталися з журналістом ще здалеку — як-не-як був тут видною людиною. Однак нині він майже не помічав зустрічних. Прокинувшись, швидко відійшов од сну, але тут, на вулиці, пережите видіння наздогнало його і знову вчепилося.

«Гора із сотнями облич, замурованих у льодяні вікна… Живий дощ, схожий на очі весняних птахів… Батько… Сиві мерці під живим дощем… Що могло б це віщувати? — думав напружено. — Напевне, на гнилу погоду. Замрячить, закисне, — заспокоював себе. — Правильно! Це ж усі говорять, що мерці сняться на дощ…»

— Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам! — весело увірвалося у роздуми Андрія.

Він спохватився — на тамтому боці вулиці салютував піднятою уверх рукою невгамовний оптиміст Козодрій.

— Як здоров’я, як творчі гаразди?

— Спасибі! Погано! — відгукнувся Андрій, показуючи на годинник: мовляв, запізнююся.

— Чому погано?! — напитував далі Дмитрович.

— Надходить осінь!.. Емоції гаснуть!..

— Може, підігріємо їх, розкочегаримо?! — Козодрій показав на забігайлівку.

— Ні, їм не того вогню треба! Спішу!..

— Передавай привіт шефові! Порадуй його, що Параска Калениківна скоро буде співати у моєму хорі!..

— Обов’язково! — заспішив Андрій позбутися Дмитровича…

Звичайно, ні радістю, ні горем Волосянич не збирався ділитися з Ладичком. Злощасні іменини доньки Цюбея різко змінили їх стосунки…

Опісля колотнечі в домі Цюбея щедро частовані штурханами горе-сватачі пленталися попідруч нічним містечком. Від чийогось прицільного удару в зуби у Андрія опухли губи, кровоточила десна, боліла шия. Ладичко час од часу прикладав мідний п’ятак до гулі на лисій маківці і, скімлячи фальцетом, кленув Цюбея і його товариство:

— Господи, як я їх ненавиджу! Повірте, Андрію, аби моя воля — згноїв би тих кротів в одній ямі. У мене вища освіта, посідаю суспільне становище, у мене талант, а такої розкоші, як у безграмотного комірника, до скону життя не настараю. То ж повідайте мені, де справедливість: не я, а комірник має нині перше слово. У-у-ух-х! Люто їх зневажаю! Але, повірте, мій час ще надійде!..

— Онуфрію Миколайовичу, коли вам так між Цюбеєвою громадою пісно й незатишно, чому себе неволите — одверніться од них.

Ладичко зупинився, схопив Волосянича за лацкан піджака й став перед ним.

— Ша-а-а, Андрію! — приклав пальця до вуст. — Раз я тиняюся між ними, раз я, замість того, аби заїхати комусь межи очі, всміхаюся, значить, так треба… Звичайно, до пори до часу… Так треба… зрозумів?.. Кожна моя теперішня надсильна посмішка буде коштувати комусь не одну криваву сльозу!..

— Я в цьому не сумніваюся, — мовив Андрій. — Це ж як у вас кажуть: «Бог і Ладичко не йдуть свої жертви палицею карати…»

Андрій чекав гвалту серед вулиці. Але на великий подив шеф обняв його і почав обціловувати.

— Ви живе людське сумління, Андрійку! — мовив розчулено. — Усім нам кожного дня нагадуєте, що совість ще не перевелася між людьми. Ходімо, мій юний друже…

Десь позаду кипів справедливим гнівом Козодрій.

— Вони у мене на льодинах Баренцевого моря будуть босяком аркан витанцьовувати… Клянуся священним сонцем, що зігріває рідні хліба: вони так заспівають у хорі — із усіх штани поспадають…

Бідному Дмитровичу на іменинах у Цюбея перепало найбільше… Чиясь спритна нога вибила з-під нього стілець, і начальник міліції гепнувся на підлогу. Розлючений гурт, замість того, аби покарати кривдника Цюбея — Волосянича, дружньо накинувся на Козодрія. Товариство зрозуміло: більше не випаде слушнішої нагоди сквитатися за всі нестерпні образи, приниження, завдані шановним батькам містечка. І під виглядом покарання невихованого журналіста взялися за палкого любителя хорового співу. Особливо старався заврайвно…. Митрофанович штурхав ногами стража порядку з якоюсь ніжною люттю і любов’ю — аж жили гадюками скрутились на скронях. А жінка Митрофановича все норовила запустити Козодрію в обличчя дбайливо загострені червоні кігті… Цюбей, йойкаючи, стояв осторонь гамору і крізь розчепірені пальці хитро, з насолодою спостерігав, як праведний гнів шанованого люду ллється на Козодрія. Андрій, побачивши, що кара впала на невинного Дмитровича, кинувся йому на поміч, але сильним ударом був відкинутий в закутину залу.

— Досить! — заревів Цюбей, вдовольнившись помстою Козодрієві. — У моєму домі бійню влаштували! Геть з очей моїх!

Товариство вмить розлетілося по своїх місцях. Посуканий, пошарпаний Козодрій, певне гадаючи, що це кожному так дісталося, почав навіть вибачатися перед господарем, побіг в умивальник охолоджувати гарячі рани…

А ось на вулиці Дмитрович оговтався і розійшовся:

— Будуть вони у мене трудитися за дірку від бублика! Я покажу їм нору від щурів…

— Ходімо скоріше, — понукнув Ладичко Волосянича. — А то ще наздожене пустоголос — до ранку не відчепимося, як від реп’яхів.

— А куди мені зараз іти? — сказав Волосянич. — Уже запівніч. В гуртожиток у такий час не пустять, брата тривожити не хочу. У нього мала дитина…

— Стільки би й горя! — вигукнув Ладичко. — Візьміть он ключі, ідіть у редакцію, відкрийте мій кабінет і спочивайте собі. Узавтра неділя — на роботу ніхто зранку не вийде, не побачить… А мені вже вибачайте, п’яному…

— Ну, що ви, що ви, Миколайовичу! — щиро заспокоїв Волосянич. — Саме таким ви мені і подобаєтесь… Знаєте, коли хильнете добряче, ви якось міняєтесь…

Вранці Андрія розбудило вуркотіння голубів. Птахи позліталися на підвіконня кабінету редактора й безугавно сипали один на одного свої претензії за місце на горищі поважної установи. Волосянич сердито кишнув, і редакційні мешканці неохоче спорхнули на сусідню яблуню. Витяг з кишені люстерко й зиркнув на себе. Власний портрет не порадував: губи набубнявіли, здулися й палали, через ліву щоку навскоси пробігав темно-густий шрам, — чиїсь нігті совісно пройшлися обличчям, під оком тихо світив брудно-фіолетовий півмісяць. У голові вібрувало. Здавалося, череп розколеться на сотні дрібочок.

— Ну, й гарно погостився, — простогнав Волосянич. — Вгараздило мене піти…

Налив з графина води, сяк-так сполоснув лице, причесався, прибрав у кабінеті і вже, було, зібрався замикати кабінет — з хвилини на хвилину могла надійти прибиральниця… І тут, уже в самісіньких дверях, спокусливий біс обернув Андрієву голову і потягнув очі до сейфа… Вицифрувані майстерним орнаментом — скриня була кована австрійськими умільцями минулого століття, — дверцята привідчинилися. Яким чином забув замкнути секретну шкатулку Ладичко — було звісно одному бісу, який і понукнув молодого