Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Жан Одинак не хотів знову змушувати жінку здогадуватися про його почуття — навіть якщо й сам він тільки здогадувався, які були ті почуття. Він досі перебував у певному міжзонні, і будь-яке починання губилося в тумані. Він не зміг би тепер сказати, де перебуватиме о цій порі за рік. Чоловік знав лише те, що мусить пройти цей шлях до кінця. Тому й далі писав Катрін листи, так як робив це під час подорожі річкою і відколи оселився в Санарі.

Семі порадила йому:

— Спробуйте хоч раз скористатися мобільником. Побачите, яка це чудова штука, я вам точно кажу.

І якось увечері він узяв мобільник і набрав номер у Парижі. Катрін мусила знати, хто він такий: чоловік, котрий застряг між тьмою і світлом. Ти стаєш кимось іншим, коли помирають кохані.

— Номер двадцять сім. Ало! Хто це? Говоріть, вас не чути.

— Мадам Розалет… Чи давно ви фарбували волосся? — запитав він нерішуче.

— О! Месьє Одинак, як…

— Ви знаєте номер мадам Катрін?

— Звичайно. Я знаю кожен номер у цьому будинку, кожнісінький. О, мадам Гулівер пішла нагору…

— Чи не могли б ви мені його дати?

— Номер мадам Гулівер? Та навіщо він вам?

— Ні, люба мадам. Номер Катрін.

— А. Так. Ви багато писали їй, еге ж? Я знаю, бо мадам носить листи із собою. Якось вони випали в неї із сумочки. І я випадково побачила. Це було в той день, коли месьє Голденберг…

Він вирішив не наполягати, щоб мадам Розалет дала йому номер, а почекати, поки вона вихлюпне на нього порцію пліток. Про мадам Гулівер, чиї нові темно-рожеві пантофлі демонстративно стукають по сходах. Про Кофі, який вирішив піти в політику. Про мадам Бомм, котра перенесла успішну операцію на очах і вже не потребує збільшувальних окулярів для читання. І про балконний концерт мадам Віолет: чудово! Хтось зняв — як там його? — відео і виклав у той Інтернет, а інші люди багато наклакали — чи щось таке — на нього, і мадам Віолет прославилася.

— Наклікали?

— Ну, я ж так і кажу.

А, і ще, мадам Бернар перебудувала горище і хоче пустити жити туди якогось художника. І його жениха. Його жениха! Може, ще й морського коника на додачу?

Месьє Одинак тримав мобільник подалі від вуха, щоб вона не чула, як він сміється. Мадам Розалет усе щебетала й щебетала, а Жан думав тільки про те, що Катрін не розлучається з його листами і всюди носить їх із собою. Фан-тас-ти-ка, як сказала б консьєржка.

Здається, минула ціла вічність, перш ніж вона продиктувала йому номер Катрін.

— Нам усім вас не вистачає, месьє, — промовила мадам Розалет. — Сподіваюсь, ви вже не сумуєте так сильно?

Він стиснув телефон у руці.

— Уже ні. Дякую, — відказав він.

— Нема за що, — тихо сказала мадам Розалет, перш ніж поклала слухавку.

Він наклацав номер Катрін і, заплющивши очі, підніс телефон до вуха. Один гудок, другий…

— Ало!

— Мм… це я.

Це я? От дурень, звідки вона знає, що це за «я» такий?

— Жан?

— Так.

— О, Боже!

Він почув, що Катрін зітхнула й опустила телефон. Вона висякалась і повернулася на лінію.

— Я не сподівалася, що ти зателефонуєш.

— Мені покласти слухавку?

— Не здумай!

Він усміхнувся. Якщо судити з тиші, здогадувався він, вона теж усміхається.

— Як…

— Що…

Вони заговорили одночасно, засміялися.

— Що ти тепер читаєш? — м’яко запитав він.

— Книги, що ти мені дав. Здається, вже вп’яте. А ще я не прала сукню, у якій була тоді в наш вечір. Ти знаєш, на ній ще й досі запах твого лосьйону, а кожне речення у твоїх книгах щоразу розповідає мені щось нове. Я щоночі кладу сукню під щоку, аби чути твій запах.

Вона нічого не казала, і він мовчав, здивовано відчуваючи, що його охоплює щастя.

Вони вслухалися одне в одного в повній тиші. У цей момент він перебував так близько до Катрін, наче біля його вуха був Париж. Йому треба тільки розплющити очі, і ось — він сидить перед її зеленими дверима, прислухаючись до її дихання.

— Жане?

— Так, Катрін.

— Уже краще, так?

— Так, уже краще.

— Справді, бути закоханим, все одно, що бути в жалобі. Бо ти помираєш, помирає твоє майбутнє і ти разом із ним… Це час страждання. І він триває так довго.

— Але вже краще. Я тепер точно знаю.

Йому подобалося просто слухати її мовчання.

— Шкода, що ми так і не поцілувалися, — прошепотіла вона поспішно.

Збентежений, він не знав, що сказати.

— Поговоримо завтра, — сказала вона й поклала слухавку.

Це значить, що він може зателефонувати знову?

Месьє Одинак сидів у темній кухні з кривою усмішкою на губах.

39

Наприкінці серпня месьє Одинак помітив, що його тіло в гарній формі. Йому вже доводилось на дві дірочки тугіше затягати пасок, а сорочка напиналася на біцепсах.

Одягаючись, він розглядав себе в дзеркалі і бачив там зовсім іншого чоловіка, ніж був у Парижі. Засмаглий, міцний, стрункий, посріблене волосся трохи довше і вільно зачесане назад. Піратська борідка. Не до кінця застебнута випрана льняна сорочка. Йому було п’ятдесят.

Майже п’ятдесят один.

Жан підійшов до дзеркала. На обличчі побільшало зморщок від перебування на сонці й сміху. Він помітив, що деяке ластовиння було не ластовинням, а віковими плямами. Але це не мало значення — він був живим. Лише це мало значення.

Сонце надало його тілу здоровий, з полиском, відтінок коричневого, від чого зелені очі засяяли ще яскравіше. Його начальниця ММ вважала, що триденний заріст робив його схожим на шляхетного розбійника. Цей образ порушували тільки окуляри для читання.

Якось суботнього вечора ММ відвела його вбік. Бізнес просувався мляво. Чергова хвиля відпочивальників-квартиронаймачів уже прибула. Вони були засліплені солодкими принадами пізнього літа. І найменше прагнули ходити по книгарнях. Прийдуть вони через тиждень-другий, щоб накупити обов’язкових листівок перед від’їздом додому.

— А як ваші справи? — запитала ММ. — Яка на смак ваша улюблена книга? Яка книга для вас є порятунком у цьому жорстокому світі? — вона говорила це з усмішкою: її подружки були зачаровані «книгурманом» і бажали побільше про нього дізнатися.

У нього ніколи не було проблем із засинанням в Санарі. Його улюблена книга мала смак молодої картоплі з розмарином — їхньої першої страви з Катрін.

У