Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Віз рушив. На Ринку вже бушувала юрба. Після екзекуції розбійники мали пригноблений вигляд, мовби змирилися з усім, що їх чекає, сиділи охлялі й посоловілі. А вже біля помосту всі вони з увагою слухали священикових слів, цілували з пристрастю хреста і хрестилися зі сльозами на очах. Окрім, звісно ж, Головача, який, хоч і цілував хреста, але так, мовби робив Господу ласку. Цього разу Каспер задемонстрував свою звичну майстерність — кожна з п’яти голів була відсічена одним ударом. Підмайстри підбирали голови з помосту й скидали їх до кошика, а тіла стягували гаками на воза. Передостаннім був Головач. Він наближався до ката з гордо піднятою головою, ще й усміхаючись, йому, вочевидь, розходилося на тому, щоб народ його запам’ятав саме таким — гоноровим і величним, він і ступав як не знати який вельможа та кидав зневажливі погляди на юрбу. Його дух тріумфував, то був мент найвищого його злету, і юрба вбирала кожен рух виряченими від подиву очима. Далі мав настати той особливо драматичний момент, коли приречений вклякає і кладе голову на колоду. Тут теж є дуже вдячна змога задемонструвати свій героїзм, але Каспер вирішив інакше. Він усміхнувся до розбійника, коли той підійшов ближче, чим неабияк спантеличив його, а тоді зиркнув на мене і, злегка підморгнувши, крутнувся на одній нозі так, що меч блискавично злетів у повітря, описав повне коло і відсік голову Головача, ще коли той стояв у повен зріст. Усе це відбулося дуже швидко, але юрба встигла зауважити дикий страх в очах Головача, страх і розчарування, що та вистава, яку він спланував, яку обдумав до деталей і яка мала стати його останньою легендою, так несподівано обірвалася. Голова колихнулася й звалилася на поміст, з шиї цвиркнула кров, а випростане тіло лише на якусь мить завмерло, а потім впало, як підтяте дерево. Юрба охнула і загомоніла.

Останньою виволокли попідруки Гальшку, ноги її сунулися по землі, мішковина увесь час сповзала, підмайстри поправляли і далі тягли, слизькаючи на скривавленому помості. Врешті вони притулили її грудьми до колоди, поклали голову зверху і закинули волосся набік. Каспер примірився мечем, але побачив, що шия лежить незручно для удару, і дав знак підсунути тіло ближче до колоди. І в цю мить я побачив її очі. Вони ледь-ледь розплющилися, хоч Гальшка, мабуть, і не усвідомлювала, що з нею відбувається, перебуваючи в очамрінні, але ці очі дивилися на мене, дивилися так само примружено, як тоді, коли вона жартувала зі мною, коли пускала бісики і, здавалося, належала тільки мені».

Розділ 22. СЕРЦЕ РОЗБІЙНИКА

Робота в аптеці Руті дуже подобалася, а ще більше їй подобалося щось робити поруч із Лоренцо та при кожній нагоді доторкатися до «нього». Коли «він» виконував якісь механічні рухи — переставляв слоїчки, мішечки чи пляшечки на полицях, — вона непомітно підставляла свою долоню туди, де, за її розрахунком, могла опинитися рука Лоренцо. Їй здавалося, що якби «він» раптом обняв її, вона б втратила свідомість. П’янливе несамовите кохання затопило її по вінця, вона ледве стримувалася, щоб не зрадити себе, і разом з тим прагнула, щоб усе врешті прояснилося і не треба було ховатися. Але при згадці про Каспера її поймали смуток і зневіра, нерідко ночами вона з розпуки плакала, накрившись коцом, щоб її не почули, і пригортала до грудей витесаного з дерева Світовита, прохаючи порятувати її та сповідаючись йому у своїх мареннях.

Юліана, звичайно ж, усе це добре помічала, як і помічала увагу до себе аптекаря. Вона потрапила між двох жорен і намагалася прослизнути поміж обома. Лукаш їй подобався, і за інших обставин вона б, не задумуючись, дозволила захлиснутися глибшими почуттями, але те, що її стримувало, було непереборним, воно тяжіло над нею, зневолювало і змушувало бути твердою. Дарма, що попереду не чекало її нічого доброго, вона не відчувала страху, але відчувала свій обов’язок.

Рута під час страти розбійників вирішила прогулятися над річкою, вона не любила того, що назвали театром смерті, не любила також великих людських скупчень, від яких у неї крутилося в голові. Натомість вона відчувала величезне хвилювання, яке змушувало гарячково битися її серце і вкриватися рум’янцем щоки. Лицар, про якого вона мріяла, з’явився, вона його побачила і відразу здогадалася, що то він. Вона впізнала того, кого вимріювала, ким снила, а найголовніше, що він у її мріях виглядав саме так. Кожна рисочка його обличчя, очі і вуста, його хода, його рухи й звички, все це було для неї знайомим зі снів, і вона, не зазнавши ще жодного цілунку, тепер прагнула цих вуст понад усе. Вона тішилася і плакала, і розмовляла сама із собою, час від часу спохоплюючись, що може хтось почути і вирішить, що вона знову зайнялася відьмацькими чарами. Рута зірвала мак і притулила до вуст. Вуста Лоренцо були червоні, мов мак. «Ло-рен-цо… Ло-рен-цо…» — шепотіла Рута, уявляючи, як вимовлятиме це ім’я, коли опиниться з ним на самоті, як він візьме її за руку і стисне, щоб дати зрозуміти про свої почуття, адже їм доведеться їх приховувати. Вони будуть зустрічатися потай десь на лугах і там у запашних травах під хлюпіт річки вони розмовлятимуть про все-все, а тоді якогось дня вони вже не повернуться, а поїдуть у світ за очі, далеко-далеко, можливо, на батьківщину Лоренцо. Туди, де ніхто її не звинуватить у відьмацтві і не змусить жити з нелюбом.

Вона прихопила свого коника, але не їхала верхи, а йшла зарослою доріжкою, що її проклали вози, у коліях ще стояла вода, земля була волога і пружинила. Коник тупцяв слухняно за нею. Прохолода вирізьблювала простір, свіжість повітря п’янила, Рута підставила обличчя вітерцеві, який розвівав її розпущене волосся, і мружилася до сонця. Вона вся була сповнена музики, яка лунала в її душі, срібний передзвін листя підігравав їй, а жайворон над головою кликав уперед і вперед, до обрію, що мерехтів у розрідженому повітрі. Вона вже давно помітила дивовижну здатність своєї душі ототожнювати себе з навколишньою природою, зливатися з нею, як зливається найменша комаха, почуватися водночас і лісом, і лугом, і річкою, і травою, і небом над головою, і навіть тією хмаркою, що повільно зникає вдалині. Їй здавалося, що вона в такі моменти невидима, невагома, мов пір’їнка, вітер підганяв її і вів попід руки, наче