Володимир Лис - Діва Млинища

думала, що йде, рухається в невідоме життє. Тико неїне тіло. А душа… Душа й серце лишилися, закопані десь там — може, в садку, під яблунею, біля місця, де колись стояв батьків літак, а може, перед хатою в Зенька.

«Чого ж він хоче? Провести ни вийшов…» — подумала, й відчуття порожнечі стало ще більшим, захльоснуло, залило з головою.

Верталася до Загорян через рік, так само навесні. Тільки тепер вже цвіли вишні й от-от мали вибухнути білим шумовинням яблуні. А за ними без. У повітрі стояв той особливий, трохи запаморочливий запах, коли іноді людині здається, що вона не впізнає саму себе, що от-от відкриється щось несподіване, потаємне, призначене тільки для неї, що змінить, зробить інакшим неї саму й цілий світ. Коли світ стає теплим не лише од весняного сонця, а й від цього буйного квітування, під час якого все довколишнє немовби набуває обрисів білої, вродливої, щойно засвіченої пелюстки.

«Село мовби інше», — раптом подумала Софійка.

Позаду був шлях у далеке місто на сході України, робота на будові, бо на швачку не пішла вчитися, де вона спершу підносила, а потім вчилася класти цеглу. Було життя в робітничому гуртожитку, до якого вона почала поступово звикати, — і до його укладу, й до шумливих вечірок та спільного відзначення свят. Був хлопець Ігор, котрий працював на будові кранівником і взявся проводжати її з роботи до гуртожитку. Софійка дивилася на нього, слухала його балачку, часом і собі вставляла якесь слово. Часом вона думала: «А як там Тоня? Як там Зенько?» І тоді слова високого симпатичного хлопця мовби зникали, падали кудись у невидиме провалля.

Хоч дозволяла проводити.

Бо хотіла забути, забути, забути Зенька.

Десь під осінь вона таки написала в село, на їхній куток, до Ніни, сусідки, ровесниці, з якою колись трохи дружила.

Після розповіді про себе: «Усе нормально» — питала мовби ненароком: «Що чути у них? Як там Тоня, які такі звєстія?»

Ніна відповіла: «Тоня живе сама, ходить на роботу в ланку, сумна, та воно й пойнятно, а Зенько, капосний, завербувався кудись, вроді як у степову Вкраїну, де дають роботу й хату, а нащо йому хата, як ще ни женився, може й в общежитії пожити…»

«Він мене знайде», — подумала Софійка.

Зенько не знайшов, а від Ніни регулярно приходили довгі листи з описами родинного і взагалі сільського життя. У першому зимовому посланні сусідка дописала, що заходила ото до Тоньки, бо вже кілько-то день ніде не видно, то побачила — лежма лежить подруга, вдягнута, очима в стіну вперлася, пробувала заговорити, так ніби глухоніма. Отакі діли, ще, звісно, заходитиме.

«Заходь, — написала Соня. — Заходь і пиши, як там».

Ніна відписала, що заходила, поралася Тоня вже по хазяйству, в хліві, гній у корови чистила, вона, як зайшла до хати й ни побачила, то налякалася, мало чого случитися може, ну й кинулася до хліва, а там — Тоня. «Півслова, може, сказала, а як я вже йти зібралася, — писала Ніна, — то Тоня раптом й питає: як там Софійка?»

«Од поштарки, майбуть, узнала, — додавала Ніна, — що переписуємось, бо ж я ни гу-гу. Ну, я й сказала, що на роботі ти, а про кавалєра твого, що ти писала, — мовчок».

Софійка у листі-відповіді написала, що передає сестрі велике вітання.

Ніна: «Вітання твоє передала, так, звиняй, напишу вже як є. Ото кажу, що вітання передає Соня, велике притом, а вона тико розігнулася од миски, у якій бурака чистила свині, певно, зиркнула, як сто рублів подарила, ну й отвічає: «До дупи мині те неїне вітаннє, а хоче вертатися, то хай вертається, місце є, де жити, хата велика, ни вкушу, хай ни лякаїця». Отаке ответствіє на твоє привєствіє, звиняй, що написала, тако було».

Софійка зайшла на подвір’я, таке знайоме, її подвір’я, й раптом подумала, що вона мовби й не покидала його. Довго стояла перед порогом і все ж переступила. Всередині нікого. Тільки кіт їхній, Мурзюня, поглянув, упізнав, радо нявкнув, став об ногу тертися. Софійка взяла на руки котяру, погладила, притулила до грудей.

— Мурзюка… Мурзючище… Скучив хіба? Де ж твоя хазяйка?

Тоня виявилася за домом, скопувала грядку. Софійка підійшла і також довго стояла, шукаючи слів. Подумала, що й зі спини видно, як змарніла сестра. Зрештою Тоня повернулася, глянула здивовано, поглядом мовби питала, хто ж то прийшов? Тернула рукавом лоба й сказала:

— Ну чого стоїш, як вкопана? Бери оно городника[56], помагай копати.

19. Кров з молоком

Про таких дівчат, як Варочка Лзьова, казали — як кров з молоком. І справді — висока, але не занадто, статна, проте й не товстуля, не скажеш, що така вже красуня, та симпатична, як у селі казали, до холєри, зеленкуваті очі ледь з косинкою дивляться так, що дядько Іван Бройчик зітхнув зі смішком: «Був би ото молодим, через річку пуйшов би за такою й штани ни закачав би». Про ходу ж самої Варочки (так до неї всі зверталися, хай би хто спробував Варкою назвати, припечатала б гострим язичком у два щоти), казали навіть не «йде, як пише», а — «йде, як грає». Грала Варочка вміло — стегнами не надто похитувала, хіба вряди-годи, та ступала якось так, що гострослов з молодших Васько Бирець кинув: «Подивишся — хочеться за нею стежку прокладати».

З дитинства Варочка знала ціну своїй привабливості й у ній росла впевненість, що має вона дістатися найвдатнішому в селі парубкові. А ще ліпше — сама вибере, хто неї гідний увести у свою хату, а то й у Вароччину ввійти. А хата, дома, у Варочки була своя, саме своя. Батько неїн з фронту не вернувся, мати Гапка зосталася з трьома дітьми та дала їм раду. Син, як виріс, подався в Донбас на шахти та там і женився, раз якось приїжджали вже з внуком. Люба, старша дочка, швидко заміж вийшла — уподобав молоденький, хоч і вельми худий інженерик з емтеесу[57], він же й наполіг, щоб жінка його, як Гапка казала, вчоною була, й Люба працювала в колгоспі рахівником та заочно вчилася на якихось курсах. Інженерові дали службове житло — пристойну хату на колишній єврейській вулиці, з тої оселі, як звів будинок у місті, щойно виїхав сам директор МТС. Люба охоче перебралася в нову, добротнішу оселю. Через рік по весіллі у Гапки схопив живіт, боліло знизу, з правого боку, думала — переходить, як переносила на ногах чи