Володимир Лис - Діва Млинища

трохи відлежуючись, всякі болячки, та за пару днів боліло вже так, що Варочка, почувши материн стогін, побігла до дільничної лікарні за фершалом. Іван Антонович помацав місце, де боліло, Гапка зойкнула й сіпнулася, а фельдшер констатував, що, певне, апендицит, і спитав, чи давно болить.

— П’єтий день, — відповіла Гапка. — Нє, кажися, шостий.

— Це гірше, — Іван Антонович нахмурився. — Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли — гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини — другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

— Давай, я тоже піду з тобою, — несподівано для самої себе сказала Варочка.

— Ну, якщо хочеш…

— Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці — все постало перед очима.

У приймальні директора сиділа невродлива гостроноса дівчина — донька вчительки, присланої зі сходу. Варочка глянула на неї й не могла приховати відвертої зневаги. І раптом подумала, що з часом вона може перейти сюди, в приймальню.

— Ви до нас у якійсь справі? — спитала дівчина.

— І справа, і зліва, — відповіла усміхнена Варочка.

З кабінету директора Євген вийшов швидко. А потім ту величеньку кімнату осяяла і усмішкою, і ходою, якою зачаровувалися всі загорянські хлопці й чоловіки, Варочка. Ледь ступивши до кабінету назустріч директорському позирку, вона знала, що тут працюватиме.

Так воно й сталося. Директор сказав, що їм не завадить третя прибиральниця, штатним розписом при розширенні штату посада передбачена, а штат у них якраз розширюється, з часом, можливо, з’явиться потреба в другій посильній… Він багатозначно кашлянув… Робота Варочку не лякала. Тим більше що її виявилося не так і багато — вранці прийти, протерти пилюку в кількох кабінетах, помити підлогу, вигребти і винести папірці з корзин, що стояли коло столів, часом поприбирати огризки з їжі — в конторі станції працівники часто влаштовували вечері з випивкою. З двома іншими прибиральницями Варочка порозумілася швидко й навіть почала ними командувати — то були сільські баби старшого віку. На дівку-посильну, котра сиділа в коридорі й вічно гризла то яблуко, то сухаря або шкоринку хліба, дивилася іронічно. Робота в неї, звісно, не бий лежачого — час від часу то щось віднести в контору колгоспу чи сільраду, або когось покликати, але ж треба сидіти цілісінький день. Варочка ж, помивши та поприбиравши пару годин, могла бути вільною, щоб з’явитися під кінець робочого дня. Вона або йшла додому і поралася на городі, доїла корову, яка верталася з ранкової паші, готувала пійло поросяті або просто вешталася по станції.

Машинно-тракторна станція — то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини- обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.

Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки — тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била — рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу — одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.

Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки — віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько — жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:

— Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.

І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.

Слів тих йому стачило на тижнів два.

Інша річ — Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не