Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

пошлеш його, правда?» «Цікаво, кого це я повинен до неї послати, — думає він. — Втім, прикинуся, ніби знаю це». І він відповідає жінці: «Це буде нелегко, ти ж розумієш». І при цих словах жінка раптом витягує з-за спини важкий камінь. Здивований, він думає, що вона хоче жбурнути в нього цим каменем або вдарити його по голові, відсахується і… Сеппел тут же прокинувся в знайомій темній каюті і після цього ще довго не міг заснути і лежав, прислухаючись до дихання сплячих людей і шепоту хвиль, які терлися до борту корабля.

А навпроти нього на іншому ліжку лежав Онікс. Він лежав на спині і дивився в темряву. Точніше, він думав, що його очі відкриті і він не спить, а насправді йому бачилося, як безліч маленьких тонких шнурків або мотузок обвивають його плечі, ноги, руки, голову, туго стягують їх, а кінці всіх цих мотузок йдуть кудись то в темряву, тягнуться над морем і над сушею, над всім світом. І ці мотузки кудись тягнуть його, Онікса, з такою силою, що і він сам, і цей корабель разом з усіма своїми пасажирами теж потихеньку, непомітно підтягуються до того місця, де море переходить у велику піщану мілину, і ось уже корабель пропливає нечутно прямо по цих пісках, і це дуже дивно, і Оніксу хочеться крикнути, але він не може ні заговорити, ні що-небудь зробити, тому що мотузки намертво вчепилися в його губи, стягнули щелепи, перетворили в вузькі щілини очі…

Лебаннен спустився в каюту вже за північ і ліг, щоб хоч трохи поспати до світанку. Йому хотілося, щоб до того моменту, коли появиться вершина Пагорба Рока, голова у нього була свіжа.

Він заснув швидко і міцно, і сни його були швидкоплинні і мінливі: високий зелений пагорб над морем… якась жінка, яка йому посміхається і, піднявши руку, показує йому, що може змусити сонце піднятися… якийсь позивач в палаці правосуддя в Хавнорі, від якого він, король, до свого жаху і сорому, дізнається, що половина населення королівства помирає від голоду в замкнених підвалах власних будинків… якась дитина, яка голосно кличе: «Іди до мене!» — але він так і не може відшукати це дитя… Уві сні Лебаннен міцно стискав правою рукою той камінчик-амулет, що завжди носив на грудях.

У каюті на кормі, прямо над сплячими чоловіками, спали жінки, і їм теж снилися сни. Сесеракх піднімалася в гори; це були прекрасні пустельні гори її улюбленої батьківщини, але йшла вона по забороненій драконячій стежці. Людина не сміла навіть ступати на цю стежку, не те що перетинати її. Але пил на стежці був таким м'яким і теплим під її босими ногами, що вона продовжувала підніматися по драконячій стежці, хоча і розуміла, що не повинна цього робити. А потім вона подивилася вгору і побачила, що гори навколо зовсім інші, незнайомі їй, чорні, страшні, прямовисні скелі змінюються бездонними прірвами… На ті вершини їй нізащо не піднятися! І все ж вона повинна піднятися на них!..

А Іріан снилося, що вона радісно ширяє на штормовому вітрі, а буря злиться і жбурляє цілі пучки блискавок прямо в її крила, змушуючи спускатися все нижче і нижче, до самих хмар, і вона, відчуваючи це, бачить раптом, що це зовсім не хмари, а чорні скелі, чорна звивиста гірська гряда з стрімкими кручами. І тут виявляється, що крила її остаточно подерті блискавками, і вона падає…

Техану бачила уві сні, що повзе рачки по якомусь тунелю глибоко під землею. Там не вистачає повітря, важко дихати, та й сам тунель стає все вужче, все тісніше, і повернути назад неможливо. Але блискучі коріння дерев, що проросли крізь стіни тунелю і йдуть кудись углиб, дають їй можливість ще трохи підтягнутися, ще трохи проповзти вперед, в темряву…

А Тенар снилося дитинство. Вона дерлася по щаблях Трону Безіменних в священних Гробницях Атуана і була така маленька, а сходинки — такі високі, і вона виповзала на них з великими труднощами. Але коли вона досягла четвертої ступені, то не стала обертатися і чекати, як їй веліли жриці, а поповзла далі — ще одна сходинка, ще одна і ще… Сходинки були покриті таким густим пилом, що в ньому ховалися всякі сліди, і Тенар відчувала, що вже дісталася до таких ступенів, на які ніколи не ступала нічия нога. Вона поспішала, знаючи, що за Незайнятим Троном Гед щось залишив або втратив, щось дуже важливе для мільйонів людей, і що вона неодмінно повинна це знайти. Ось тільки вона не знала, що це таке. «Камінець, камінчик», — твердила вона про себе, але за троном, коли вона нарешті доповзла туди, був тільки пил. Засохлий совиний послід і пил.

У своєму алькові, в будинку Старого Мага над водоспадом, на острові Гонт, спав Гед, і йому снилося, що він як і раніше Верховний Маг Земномор'я і розмовляє зі своїм другом Торіоном. Вони неквапливо йдуть по коридору, стіни якого розписані рунами, до тієї просторої кімнати, де завжди збираються Дев'ять Майстрів. «У мене зовсім не залишилося чарівної могутності, я витратив всю свою силу, — чесно зізнається він Торіону. — Це тривало довгі роки, але тепер…» І Заклинатель каже йому з посмішкою: «Це був всього лише сон, ти ж знаєш». Але Геда чомусь дуже турбують довгі чорні крила у нього за спиною, які волочаться по підлозі. Він весь час знизує плечима, намагаючись їх підняти, але вони висять зовсім безсило, як порожні мішки. «А у тебе крила є?» — запитує він Торіона, і той благодушно відповідає: «Так, звичайно, — і показує, як міцно ці крила прив'язані у нього до спини і до ніг безліччю маленьких тонких мотузочок або шнурків. — Ось. Мене відмінно запрягли!» — каже він.

А в Іманентному Гаї на острові Рок спав під деревами Азвер Путівник — він спав прямо під відкритим небом на галявині, як часто робив влітку. На нічліг він влаштувався ближче до східного узлісся, де крізь листя можна було бачити небо і зірки. Там його сон завжди був легкий і прозорий, і душа легко переходила зі стану задуми до стану сну і назад, направляючись переміщенням зірок на небосхилі і шелестом листя, коли вони ніби мінялися місцями в своєму нескінченному танці. Але сьогодні вночі в небі не було зірок, і листя висіло абсолютно нерухомо, і, подивившись вгору, Азвер побачив абсолютно чорне небо, вкрите серпанком, крізь який просвічували зірки — маленькі, яскраві і абсолютно нерухомі.