Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

Не відразу, але все ж він зумів відповісти:

— Так звичайно. Ти права, пані моя. І це… дуже гарно!

— Тобі подобається?

— Дуже! Так, дуже! Я… Я дякую тобі, принцесо!

— Баррезу, — сказала вона, по-королівськи приймаючи його подяку. Її гідність і вміння тримати себе в руках абсолютно приголомшили Лебаннена. Адже обличя цієї дівчини прямо-таки палало від сорому, коли вона вперше при ньому відкинула свою вуаль; тепер в ньому не було ні кровинки. Вона стояла абсолютно прямо і спокійно, наче збираючи сили для подальшої розмови.

— Теж… — сказала вона, — також… Мій друг Тенар також.

— Наш друг Тенар! — поправив він з посмішкою.

— Добре. Наш друг Тенар. Вона каже, я повинна розповісти королю Лебаннену про Ведурнан.

І Лебаннен мимоволі повторив це слово.

— Давно-давно… ні, ще давніше… були люди-карги, люди-чаклуни, люди-дракони, а? Так?.. Всі люди — один народ! Всі говорити один… один… О, Вулу мекревт!

— Говорили одною мовою?

— Ха! Так! Була один мова! — У своєму палкому прагненні неодмінно говорити ардичною, вона часом втрачала своє неймовірне самовладання; її обличчя палало, але очі сяяли. — Але потім люди-дракони сказали: нехай, нехай всі йдуть, всі речі, всі люди! Відлітають!.. Але ми, люди, сказали: ні, ми все збережемо! Збережемо всі речі, будемо працювати!.. Так ми розійшлися, ага? Люди-дракони і ми, люди, так? І вони створили Ведурнан. Ці нехай йдуть, а ці нехай зберігають. Так? Але щоб зберегти всі речі, ми повинні були відпустити і ту мову. Мову людей-драконів.

— Справжню Мову?

— Так! Так що ми, люди, відпустили ту Давню Мову і зберегли всі речі. А люди-дракони відпустили всі речі, але зберегли мову. А? Сейнеба? Розуміти? Ось це і є Ведурнан! — Її прекрасні великі руки з довгими пальцями люто жестикулювали; вона жадібно вдивлялася в його обличчя, пристрасно сподіваючись, що він її зрозумів. — Ми йдемо на схід, на схід, на схід. А люди-дракони йдуть на захід, на захід, на захід. Ми працюємо, вони літають. Деякі дракони приходять з нами на схід, але не зберігають ту мову. Вони її забувають і забувають, як літати. Як народ Карго. Народ карго говорить на мові Каргада, не мовою драконів. Але всі зберігають вірність Ведурнану, на сході, на заході. Сейнеба? Але в…

Не знайшовши підходящого слова, принцеса з'єднала руки — «схід» і «захід», — і Лебаннен підказав:

— В центрі? Посередині?

— А? Так! Посередині! — Вона навіть засміялася від задоволення, що слово нарешті знайшлося. — Посередині — ви! Люди-чаклуни! Ага? Ви, посередині, такі люди. Ви говорите ардична мова, але також, ні, також говорите Давньою Мова. Ви ВЧИТИ ця мова! Як я вчу ардичну, так? Вчити, щоб говорити. І… це і є погано! Дуже погано! А потім ви говорите… чаклунство, яке є Стародавня Мова: МИ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕМО. І так воно трапляється. І Ведурнан стає порушений!

Очі її були як синій вогонь. Вона помовчала трохи і запитала:

— Сейнеба?

— Так, я зрозумів. Але не впевнений, що все зрозумів правильно.

— Ви зберігати життя! Зберігати занадто довго. Ви ніколи не відпускаєте. Але померти — це… — Вона викинула руки вперед широким, відкритим жестом, немов відштовхуючи щось від себе — в небо, за море.

Лебаннен сумно похитав головою.

— Ах… — сказала вона. Подумала хвильку, але більше слів не знайшла і, здавшись, тільки розвела безсило руками. — Я повинна вчити більше ваших слів! — сказала вона.

— Пані моя, на острові Рок є Майстер Путівник, він живе в Іманентному Гаї… - Лебаннен стежив за її обличчям, але вона явно його не розуміла, і він почав знову: — На острові Рок є одна людина, великий маг, і він теж карг, як і ти. Йому ти зможеш розповісти все те, що розповіла мені, своєю рідною мовою.

Вона вислухала дуже уважно, потім кивнула і сказала:

— Це друг Іріан. Я від щирого серця бажаю говорити з другом Іріан. — І все її обличчя освітилося.

Лебаннен був зворушений.

— Мені дуже шкода, що тобі було у нас так самотньо, принцесо, — сказав він.

Вона дивилася на нього; очі її весело сяяли, але вона не сказала ні слова.

— Я сподіваюся, що з часом… коли ти вивчиш нашу мову…

— Я вчуся швидко! — заявила вона. І він не зрозумів — це твердження чи пророцтво.

Вони дивилися один одному прямо в очі.

Принцеса знову згадала, що їй личить триматися по-королівськи, і заговорила іншим, офіційним тоном, як на початку:

— Я вдячна тобі, пане мій, що ти мене слухав. — Вона трохи схилила голову набік і прикрила очі рукою — традиційний знак Поваги у карго. Потім був глибокий реверанс, і вона щось тихо промовила по-каргадськи.

— Будь ласка, — попросив він, — повтори те, що ти зараз сказала, ардичною.

Вона помовчала, явно вагаючись, подумала і відповіла:

— Твої… твої, як це?., А, маленькі королі… Сини! Сини. Нехай твої сини будуть драконами і володарями драконів! Так? — Вона засяяла радісною посмішкою, знову опустила вуаль на обличчя, позадкувала кроків на чотири, повернулася і пішла геть — струнка, гнучка, ступаючи спокійно і впевнено. Лебаннен залишився сидіти на колишньому місці, і у нього було таке відчуття, ніби одна з тих нічних блискавок все-таки потрапила прямо в нього.

Глава V

Возз'єднання

Остання ніч морської подорожі була тихою, теплою і беззоряною. «Дельфін» легко біг по ледь позначених хвилях на південь. Спати було одне задоволення.

Олдерові наснився якийсь маленький звір, який сам прийшов до нього в темряві і торкнувся його руки. Він не міг його розглянути, а коли простягнув руку, щоб його погладити, звір зник. Але незабаром Олдер знову відчув, як маленька оксамитова мордочка торкається його руки. Він навіть підвівся трохи, щоб побачити звірка, проте сон тут же вислизнув, і в душі залишився пронизливий біль втрати.

На нижньому ліжку, прямо під ним, спав Сеппел і бачив уві сні, що він у себе вдома, в Фері, на острові Пальн, і читає старовинну мудру книгу, написану в Темні Часи. Йому було дуже цікаво читати її, він був задоволений, що робота у нього спориться, але тут його перервали і повідомили, що хтось хоче його бачити. «Нічого, це на хвилинку», — говорить він собі і йде розмовляти з прибулим. Це жінка; волосся у неї темно-каштанове з легким рудуватим відтінком, на прекрасному обличчі написана сильна тривога. «Ти повинен послати його до мене! — каже вона. — Ти ж