Володимир Володимирович Сядро - 1000 фактів про Україну

* * *

З-поміж відомих українських танцювальних колективів слід згадати Ансамбль народного танцю України ім. П. Вірського і танцювальну групу Українського народного хору ім. Г. Верьовки, Буковинський і Гуцульський ансамблі співу й танцю.

* * *

Першими мандрівними акторами у Київській Русі були скоморохи, виступи яких ставали головною розвагою та окрасою народних свят та гулянь. У ХVIІ-XVIIІ століттях їх мистецтво поклало початок народному балагану та ляльковому театру-вертепу.

* * *

З 1750-х років в Україні стали створюватися кріпосні театри. Саме такий театр існував навіть при дворі останнього гетьмана України, графа К. Розумовського.

* * *

Перший постійний театр на території України було засновано 1789 року в Харкові.

* * *

Але точною датою народження українського професійного театру вважається 1819 рік, коли у Полтавському вільному театрі перший сезон відкрився спектаклями «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».

* * *

Марія Заньковецька (1860–1934) була справжнім діамантом створеної у кінці ХІХ століття трупи М. Кропивницького. Вона чудово грала і у комедійному, і у трагедійному, і у музичному жанрах, усього виконала більше 70 ролей. Сам цар аплодував їй в «Наталці Полтавці», а відомий драматург М. Старицький спеціально для неї написав п’єсу «Циганка Аза». Пізніше Заньковецька стала першою народною артисткою УРСР (1923 р.), однією з творців першого українського стаціонарного театру (1906 р.) та Народного театру у Києві (1918 р.), а згодом очолила Народний театр у Києві.

* * *

Очільник прославленого харківського театру «Березіль» (1922 р.) Лесь Курбас (1887–1937), на думку сучасників, був чарівником сцени, творцем образів нечуваної виразності, Режисером з великої літери. Він уповні розділив трагічну долю свого покоління – його було розстріляно у 1937 році. Та навіть у таборі він зумів організувати свій останній театр і за три роки поставити у ньому «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Погодіна та «Учень диявола» Б. Шоу. Сьогодні до творчих пошуків Леся Курбаса дедалі частіше звертаються художники різних країн світу, а у Харкові щорічно проходить художній фестиваль «Березіль».

* * *

Одним з видатних акторів театру «Березіль», наділеним яскравою комедійною обдарованістю, був Гнат Юра (1887–1966). Свою творчу діяльність він починав разом з Лесем Курбасом, пізніше грав на сцені Київського драматичного театру ім. І. Франка (нині – Національний академічний), а потім протягом 44 років очолював його. Найкращою роллю корифея української сцени стала роль Івана у спектаклі за п’єсою І. Франка «Украдене щастя».

* * *

Чудову акторку Наталю Ужвій (1898–1986) називали поетесою української сцени, майстром передачі психологічного стану персонажів. У списку її ролей класичного репертуару два образи посідають особливе місце – це актриса Кручиніна з п’єси «Без вини винні» та гуцульська селянка Анна в «Украденому щасті», в яких акторка зуміла передати ціле море людських почуттів, усю трагічність та піднесеність жіночого кохання.

* * *

Українець Роман Віктюк уже давно завоював славу найепатажнішого, найскандальнішого, найхоробрішого режисера сучасного театру. На театральну сцену він уперше вийшов у Львові ще 13-річним хлопчиною. Згодом кожна його вистава була певним таїнством, дійством, в якому складно провести межу між реальністю та ілюзією. Спектаклі Віктюка – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій, виклик сірятині, якої він не сприймає. Недаремно про режисера кажуть, що «він – дитя парадоксів, що вміє із задоволенням шокувати публіку вибором та трактуванням п’єс». Щоб пересвідчитися в цьому, досить лише ознайомитися з переліком назв: «Служниці», «Мадам Баттерфляй», «Давай займемося сексом!», «Рогатка», «Лоліта», «Двоє на гойдалці», «Соломея», «Наш Декамерон ХХІ». Віктюк називає себе «громадянином світу», оскільки його талант затребуваний не тільки в Росії, але і в Ізраїлі, США, Італії. Останнім часом він нерідко з’являється і в Україні.

* * *

Майстерність Ади Роговцевої полонить кожного, хто хоч би раз зіткнувся з нею у театрі чи кіно. Більше сорока років вона виступала на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Тепер вона рідко з’являється на київській сцені, її частіше можна побачити у Москві та Санкт-Петербурзі, де вона і досі багато грає у театрах та знімається у кіно (більше п’ятдесяти ролей). За свої театральні роботи, особливо за чудово зіграну роль Лесі Українки у спектаклі «Сподіватися!», Аду Роговцеву було нагороджено у 2007 році зіркою Героя України. Акторка об’їздила з гастролями півсвіту, але, незважаючи на це, вважає, що в душі вона так і залишилася простою сільською жінкою з маленького Глухова (Сумська обл.), де вона народилася. Вона намагається при можливості частіше приїздити до свого сільського будиночка, де можна відпочити душею, набратися сил, і де так добре пишуться вірші. Їх у поетеси вистачило на збірку «Мамині молитви» (1996 р.) А ще А. Роговцева написала книгу спогадів про чоловіка, актора К. Степанкова – «Мій Костя».

* * *

Якщо вірити прислів’ю, що першу половину життя людина працює на ім’я, а потім ім’я працює на неї, то воно актуальне для творчості видатного українського актора Богдана Ступки. До семидесяти років він зіграв більше 100 ролей в театрі і більше 50 – в кіно, став лауреатом численних премій, кавалером ордена «За заслуги» ІІ ступеня, засновником Академії мистецтв України. Сам актор якось казав: «Я зіграв такий репертуар, що можна, за ідеєю, заспокоїтися: Лір, Річард ІІІ, Войницький, Тев’є-молочник, Треплєв, п’єси Ібсена, Брехта. Усю класику…» Нажаль, у 2012 році великого актора не стало, але й сьогодні Ступку вважають найвидатнішим українським актором сучасності.

* * *

Сьогодні в Україні працює 138 професійних театрів, до яких щороку приходять близько семи мільйонів глядачів. Чотирьом театрам країни надано найвищий статус національних: Національній опері України, київським тетрам ім. І. Франка та ім. Лесі Українки, а також Львівському театру ім. М. Заньковецької. Академічними є Львівський, Одеський та Харківський театри опери та балету, а також Харківський український драматичний театри ім. Т. Шевченка, Харківський російський драматичний театр ім. О. Пушкіна та Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.

* * *

Історія українського кіно почалася у 1897 році, коли талановитий харківський фотограф А. Федецький удосконалив кіноапарат та продемонстрував першу хронікальну кінострічку – «Вид харківського вокзалу у момент відходу потягу».

* * *

Регулярне кіновиробництво почалося з 1907 року в Києві у приватних кіноательє «Світлотінь» та «Художній екран», і в Одесі (ательє «Мікрограф»), а з часом – у Катеринославі та Харкові.

* * *

Величезний внесок у розвиток кіноіндустрії в Україні зробив підприємець, меценат, письменник та сценарист О. Ханжонков (1877–1945). Нарівні із Москвою він створив кіноательє у Ялті. Тут він сам знімав перші фільми,