Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 43

Від Буревія

— Самса, нам потрібно йти.

Ця фраза вислизнула із моїх губ, немов лезо ножа із піхов. І Самса поглянула на мене обеззброєно. Поглянула на мене, наче дитина, котрій відмовили у найменшій радості.

Ми стояли на кухні нашого чудового будинку, що прихистив нас після страхітливої історії. Сховав нас після того, як ми вирвались із лабет пітьми. І я був вдячний йому за це, чим би це не було — навіть підступною ілюзією. Я був вдячний, проте…

— Чому? Куди ми підемо? — запитала жінка.

Я стиснув у руці чашку із кавою та знову мимоволі глянув у засніжене вікно. У домі було так тепло і затишно…

— Нам потрібно знайти Дім. Але інший Дім. Щоб змінити історію людства. Щоб врятувати світ від війни, пам’ятаєш? Чи Войд — ти ж не забула, що він збирається поглинути нашу планету?

— Я все пам’ятаю. Але… Хіба у нас нема трохи часу? Хіба нам не було тут добре… вчора?

Я знітився:

— Нам тут добре.

Кава була уже холодною. Та й допивати не хотілось.

— Ця ніч для тебе нічого не значила… — раптом у пів голоса промовила вона.

Я ступив крок вперед і поставив на стіл чашку. Жінка стояла по інший бік стола. Це ще більше підкреслювало наші різні позиції у цей момент.

— Я міг би сказати тобі, що ця ніч значила для мене занадто багато. Міг би сказати, яка ти дорога мені. І описати чому…

Схрестивши руки на грудях, вона дивилась на мене з-під лоба.

— Але зараз не час для цього. Зараз у нас є завдання. Сьогодні у снах… Я отримав повідомлення. Про те, що нам потрібно вирушати. Що цей дім, — я розвів руками, — спробує нас затримати. Прив’язати нас.

— А ти не хотів би прив’язатись до когось, правда Бур? — іронічно скривилась вона. — Це може завадити твоєму кочовому життю. Такий гордий і незалежний самітник!

— Що? Та до чого?.. Зачекай, ти просто поглянь довкола. Тут же все ідеально. Все немов створено для нас. Продукти, тепло, все новеньке і зручне. Ідилія! Але такого не буває. Не буває такого щасливого щастя! І… і навіть квіти. Ти ж бачила квіти у вазі? Звідки вони, до біса, взялись?

— Не кричи на мене! Я не знаю звідки квіти. Як і все тут — не знаю звідки воно.

Ми навіть не помітили, як почали кричати одне на одного.

— Але різниця між мною і тобою, — палко продовжила Самса, — у тому, що я готова прийняти щастя. Готова прийняти подарунки долі. А ти — ні. Ти прагнеш пригод, битви і… війни. А сім’я не для тебе. А якщо сім’ї ти не хочеш, то й я тобі не потрібна. Я просто за компанію. Взяв мене із собою, бо шкода було залишити. І, мабуть, ця ніч для тебе — просто випадкова втіха.

Звісно, я ще на бачив її такою лютою. Скільки енергії було у цій жінці! Здається, вона могла би перевернути весь світ. Це зачаровувало мене і сердило водночас.

— Ти все це… Не так сприймаєш, — тихим голосом промовив я. — Я просто боюсь зізнаватись тобі, як багато ти для мене значиш. І, можливо, я хочу врятувати цей світ лише з однією метою — щоб ми могли бути разом.

Вона відвернула голову і, наче закам’яніла. Я не придумав нічого кращого, ніж вийти. Перетнув коридор і увійшов у вітальню. Там на столі й досі стояла ваза із квітами, що дивним чином з’явились вранці. Квіти серед зими. У когось хороше почуття гумору?

Я підійшов до столу та раптом помітив дещо. Чудова кришталева ваза була тріснута. Тріщина проходила від самої основи і аж до верху. Дивно, як вона взагалі не розпалась?

У каміні потріскували дрова, і на якийсь час вогонь прикував мою увагу.

Чому я взагалі вірю своїм сновидінням? Олаф сказав шукати інший дім, але хтозна чи не був він взагалі нашим союзником? Хтозна чи потрібно було взагалі кудись іти? А, можливо, у нас є ціла вічність, щоб прожити тут, адже час — такий умовний. Він всюди тече по різному. Нічого не можна було сказати напевне. І зараз, коли я хотів йти, а Самса — не збиралась, вибір стояв занадто гостро: або місія, або Самса.

«Слухай жінку». Так сказав Стриба? Хай йому грець, із ним все було значно простіше. Він знав, що робить. А що можу знати я?

І як спинити вічну і безмежну пітьму? Що є у нас, людей, такого, що їй не збагнути і не перемогти? Світло? Кохання? Зв'язок між нами? Якщо я залишусь, то все це зможе рости і набирати сил. Наше кохання із Самсою стане лише сильнішим. Якщо я піду… Як завжди, я залишусь один, як вітер у полі.

Скільки разів уже так було, Бур? Скільки життів уже так траплялось. І що ти чогось досяг за ці сотні перевтілень?

На одній із стін висіло дзеркало і щось спонукало мене підійти до нього та поглянути на своє відображення. Суворий, немов камінь, вигляд чоловіка. Важке обличчя призначене для страждань.

Чому Буревій? Тому що жоден Дім йому не підійде — все він зруйнує і розвалить. Мабуть, Самса права — я просто не умію бути щасливим вдома поруч із сім’єю.

Мені тут не місце. Така моя природа.

Я важко зітхнув, відійшов від дзеркала і повернувся у кухню. Самса сиділа за столом, обнявши горнятко, що парувало. Схоже, вона заварила собі свіжого чаю. Гарячого, а не такого холодного, як твоя кава, Буревій!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍