Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-У що? – уточнила Рубі запитання Катрін. – У те, що нам випав незапланований душ? Чи у те, що ми зустріли легендарного Відступника, якого всі вважали мертвим?

-До біса душ, – пирхнула Емілія. – А от Хосе…

-Так, ця ситуація цікава, нічого сказати, – Рубі замружилася, відчуваючи, як тепло наповнює її тіло. – Мене не менш цікавить, до речі, якого біса тут робить Пратт.

-Ховається, – буркнула Катрін.

-Цілком вірогідно, – захихотіла Ернандес. – Чорт, усе так заплутано… Що це за місце взагалі?

-Уордорф, ти ж сама чула, – люб’язно підказала Емілія.

-Красно дякую, – огризнулася Рубі. – Це я і сама зрозуміла. Мене цікавить, як воно виникло і звідки?

-Про це треба було питати раніше, – мовила Катрін.

-Коли? – уточнила Рубі, відставляючи порожню чашку. – На тій мега-зустрічі?

Зустріч і справді вражала, дарма, що прийшли вони пішки, а не в’їхали в містечко верхи, наче конкістадори.

Попереду впевнено крокував Хосе, обабіч від нього – двоє молодих хлопців із автоматами якогось новітнього зразка у руках. Слідом за ними – університетські Стражі, тримаючись так, аби Адайн завжди була в центрі. Позаду них – ще кілька людей Хосе, і Рубі почувалася вкрай незручно, знаючи, що на них націлені не лише погляди, але й вогнепальна зброя.

Схожих на Хосе чоловіків було багато – всі в шкірянках і джинсах, важких черевиках, з автоматами чи пістолетами…

Немало було й жінок, проте, як дівчата не приглядалися, жодної в уніформі Стража не було. Жінки носили спідниці та блузки, рідше сукні, у штанах не було жодної. Стражниці здивовано перезирнулися.

Усі їм махали, всміхалися, дехто навіть кидав квіти їм під ноги, тому Рубі почувалася геть не в своїй тарілці. Наче вони з космосу повернулися абощо.

Хосе, втім, сприймав усе, як належне – усміхався, кивав, махав людям рукою. Почувався, наче король цього міні-королівства.

Зрештою, вони зупинилися на центральній площі, довкола зібрався народ, Хосе спритно скочив на якесь підвищення:

-Вітаю! Ми повернулися з хорошими новинами. Навколо усе спокійно і тихо. Нападів не було. Проте ми зустріли групу Стражів із Емеріссу. Давайте влаштуємо їм теплий прийом, надавши їжу та можливість відпочити.

Люди схвально загули, деякі вже підходили до Наставників, пропонуючи тим помешкання. До трьох дівчат, які недовірливо озиралися навкруги, підійшла якась жінка в довгій сукні.

-Ласкаво просимо в Уордорф, – усміхнулася вона.

-Куди? – виплюнула Рубі одночасно з тихеньким «Дякую» Емілії, забувши про всі на світі норми поведінки.

-Уордорф, місце, куди ваш Університет іще не дістався, – Хосе виріс у них за спиною. – Це місце я обжив після виключення звідти, дав йому назву і привів інших жителів.

Дівчата вражено дивилися на чоловіка.

-На ваших обличчях написана така кількість запитань, що, боюсь, на всі відразу я не зможу відповісти, – засміявся він, обходячи їхню трійцю і стаючи поруч із жінкою. – Знайомтеся, будь ласка, це моя дружина, Хімена. Ми будемо раді надати вам притулок у нашому домі.

Дівчата знову перезирнулися. Пропозиція, звісно, була неймовірно спокусливою. Якщо зважити на те, що вони втратили транспорт, пройшли пішки немало кілометрів, несучи свої речі на собі, були втомлені та голодні, а тут підвернулося ціле містечко із гостинними жителями… Що й казати, Рубі вже була готова бігти до Відступника додому. Але так просто довіряти йому ніхто не збирався.

-Мій чоловік має рацію, – озвалася Хімена. – Ми будемо раді бачити вас у своєму домі. Відпочинете, наберетеся сил…

-А я обіцяю усе вам пояснити, – докинув Хосе.

-Що ж, – повільно вимовила Емілія. – Тоді гаразд. Ми готові.

Помешкання подружжя Касілья знаходилося на одній із вузьких вуличок містечка. Будинок Хосе нічим не відрізнявся від решти осель Уордорфа. Двоповерхова міцна споруда з каменю, з великими вікнами та шпилястим дахом. Вхідні двері – дубові, окуті залізом. Біля будівлі росло персикове дерево, а по кам’яних стінах вилися якісь яскраво-червоні квіти.

Дівчата скромно зупинилися зупинилися збоку, пропустивши Хімену відімкнути двері. Жінка, зашелестівши спідницею, пройшла повз них і зупинилася перед будинком.

…Світило сонце, віяв вітерець, поодинокі перехожі кудись поспішали. І ніхто не зауважив, як жінка відімкнула двері, просто торкнувшись до них рукою.

                                                     ***

-А…часто у вас таке? – уточнила Рубі, переступаючи поріг. Після яскравого сонця в холі було зовсім темно, тож Стражниця завмерла, даючи очам змогу звикнути.

В будинку було затишно. Кам’яну підлогу встеляли різнобарвні килимки, усюди стояли вазони з яскравими квітами, на вікнах – лляні завіси, на стінах – прості, але милі пейзажі.

-Яке? – поцікавилася Хімена, зачиняючи двері.

-Та… Таке! – Вперше в житті Рубі відмовило красномовство. – Знаєте, у наших краях відмикати двері дотиком руки якось не прийнято.