Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

депутатів Державної думи. Лише за останній час, після захоплення нами непотрібної нам території і початку однієї війни, в якій ми не беремо участі, і другої, в якій беремо участь частково, і третьої, в яку залізли по вуха. Ми досягли великих зрушень по зниженню курсу нашої валюти, підвищенню цін, заборони іноземних продуктів і недостатньому виробництву власних. Причиною революції могла б стати корупція. Вже в цій-то частині ми добилися карколомних результатів. Якщо досі не розікрали всю країну, то лише тому, що в нас занадто багато природних багатств: нафти, газу, золота, вугілля, деревини. Ну, не під силу нам все це відразу здолати, не під силу. Хоча успіхи є, і серйозні. За короткий історичний строк ми догнали найбагатші країни за кількістю мільярдерів і перегнали найбідніші за кількістю злидарів. Не можна сказати, щоб наші олігархи і чиновники ухилялися від виконання свого громадянського обов’язку. Вони, бажаючи викликати роздратування народу, охоче демонструють накрадені багатства, власні футбольні клуби, острови, вілли, яхти, літаки. Ми їм, як можемо, допомагаємо, розпилюючи бюджети, беручи хабарі, витрачаючи державні гроші на будівництво палаців, стадіонів, підводних човнів, авіаносців та інших неїстівних речей. Ми даремно намагаємося розізлити населення тим, що їздимо з мигалками по зустрічній смузі, давимо людей на пішоходних переходах і автобусних зупинках і їх же звинувачуємо, що вони не там стоять чи ходять. Але вони, наші чудові співгромадяни, скромні і беззахисні, якщо зостались випадково живі, замість того, щоб обуритися і висловити свій рішучий протест, погоджуються: так, даруйте, кажуть, ми не там стоїмо і не так ходимо. І дають нам на виборах стабільно високий відсоток голосів.

Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння?

Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків.

– Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає.

Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами.

– А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих.

– Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб.

– Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих.

– Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно.

– Але ж ми стараємося!

З місця вискочив депутат на прізвище… забув прізвище… і став перераховувати, як багато усього зроблено стосовно роздратування населення, і знову навів як приклад невеликі, але криваві війни з однією сусідньою і однією несусідньою республіками. Навів секретні дані про примусову відправку на війну добровольців і повернення їх на батьківщину як вантаж «двісті». Була надія, що бодай війна викличе обурення, але вона викликала тільки великий патріотичний підйом. Що ще?

Депутат Ромашкін доповів стисло, що під час повені в одному південному місті було затоплено велику кількість будинків разом з людьми. Ті, що вижили, були впевнені, що повінь сталася внаслідок умисних дій місцевого губернатора, котрий наказав під час сильного дощу, який переповнив тамтешнє водосховище, відкрити дамбу і спустити воду на це маленьке місто, щоб врятувати велике місто. Серед тих, що зосталися живі, було сильне обурення і навіть бійки в чергах за гуманітарною допомогою, але на результатах чергових виборів це ніяк не позначилось, і вони знову переважною більшістю голосів вибрали того самого губернатора і всю його злодійську команду.

– Та що там казати! – емоційно вигукнув Ромашкін. – Що ми можемо з цим народом подіяти, коли він не реагує на падіння рубля, заморожування пенсій, відміну пільг і навіть на знищення санкційних продуктів. Ви знаєте, – сказав він, – разом з масою простого народу мені довелося спостерігати за знищенням швейцарського сиру. Ці люди такого сиру ніколи раніше не бачили, а тепер дивилися, як тонни його в красивих упаковках вивалювали зі самоскидів і потім давили бульдозерами й засипали землею.

– І що ж вони? – перебив я промовця. – Невже вони не обурились? Не кинулись на бульдозеристів? Не спробували врятувати цінний продукт від такого кощунського і цинічного знищення?

– Та ви що! Вони стояли, дивились і плакали. У них одночасно текли сльози і слина, але потім вони дружно пішли на виборчі дільниці і всі