Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Марія Семенівна Галина - Автохтони

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 75
Перейти на сторінку:
ображено сказав Вейнбаум.

– Це ще невідомо, хто кого спіймав.

Він поворотився.

Так, дуже вродливий. У штатському. Але штатське сидить як парадна форма, так буває з вродливими військовими. Широкі плечі, талія як чарочка. Чудовий кістяк, чудово виліплене обличчя. Блондин. І сірі очі, втім, занадто близько посаджені. У справжній чоловічій вроді повинна бути якась неправильність, але йому, напевно, важкувато дивитися в бінокль. А для військової людини це дуже важливо – дивитися в бінокль.

– Доброго дня, Вацлаве, – сказав він.

* * *

– Ну ви й наробили галасу. – Костжевський влаштувався у кріслі, схрестивши довгі ноги в чудових тупоносих англійських черевиках.

– Я й хотів наробити галасу. – Він теж присунув крісло й усівся. Крісло було продавлене так фундаментально, що він провалився всередину і витратив якийсь час, щоб відновити рівновагу. – Але, здається, перестарався.

Кімната у Вейнбаума була велика, але, схоже, всього одна, біля стіни стояла акуратно застелена кушетка. Над нею світлина в рамці; жінка в сукні під горло, в кумедному квадратному капелюшку обіймала двох дівчаток, які старанно витріщалися в об’єктив. Дуже стара світлина.

– Шпета вбили, ви знаєте?

– Не може бути! – Вейнбаум сплеснув руками, витріщив очі. – Не може бути.

Йому здалося, що Вейнбаум переграє.

– Я гадав, вас теж.

– Це ви даремно, юначе. Цілком даремно. Мене не можна вбити. Я вічний.

Виявилося, він усівся в крісло Вейнбаума, і той, проскакавши через кімнату, вмостився на кушетці, позаяк більше не було де. В кухні хтось бряжчав посудом.

– До того ж у мене чудові охоронці. Просто найчудовіші. Я так гадаю, вам уже не треба представляти Вацлава? Наш, знаєте, національний герой…

Костжевський смикнув кремезною шиєю. Вочевидь, комірчик бездоганної сорочки був усе ж таки затісний.

– Я так і зрозумів. Скажіть, Вацлаве, вам зручно дивитися в бінокль?

– Ні, – сухо сказав Костжевський. – У мене міжочний простір п’ятдесят шість. Не можу сполучити оптичні вісі. Але я пристосувався. А що?

– Нічого. Просто так.

– А якщо просто так, то помовчіть, заради бога. Не треба мені тут другого Вейнбаума. – У Костжевського теж був стомлений вигляд. – І взагалі, вам тут абсолютно нема чого робити. Все одно у вас нічого не вийде.

– Чому це?

– Тому що… Адже ви за партитурою приїхали?

– Він зовсім не… – сказав Вейнбаум зі своєї кушетки.

– Ви теж помовчіть, Давиде. Так от, немає ніякої партитури. Ковач її знищив. Спалив.

– Виходить, йому все ж таки вдалося. – Він подивився на свої руки. – Я так і подумав.

– Нічого йому не вдалося.

– Ну як же, не вдалося. Виправте, якщо помиляюся. Ви з Андричем давні знайомці і, напевно, зійшлися на ґрунті захоплення містикою. Тільки він поїхав до Росії і там знався з Богдановим і Аграновим, а ви залишилися тут і почали листуватися з Блаватською. Коли Андрич повернувся, ви відновили знайомство. І напевне договорилися до того, що світ цей недосконалий, а вже людина й поготів, і Божий задум можна трошечки підправити, треба тільки знати – як. І, звісно, обидва вважали себе саме знаючими.

– Я стояв на Соммі, – сказав Костжевський, – я бачив, як йшли танки. Якщо це і є Божий задум…

– Авжеж. Гадаю, особисто вами рухали добрі наміри. А далі хтось із вас, скоріше Андрич, у Нахмансонів познайомився з Ковачем, який у принципі мріяв про те саме. І ви об’єднали зусилля…

– Ковача було легко вмовити, – сказав Костжевський. – Йому здавалося, він може все.

– Решта знали?

– Ні, тільки ми втрьох, Ковач, я та Андрич. Андрич був, так би мовити, душею справи. Саме він запросив цього пихатого дурня Претора, щоб усе виглядало як слід. Репетирував із ним, ставив мізансцени… будував якісь схеми, трикутники, п’ятикутники, радіуси. Але щось пішло не так.

– Напевно, – сказав він, – усе зіпсував текст. Опера – адже це не тільки музика. Не тільки голос. Це чарівна покрова, накинута на реальність, покрова, яку тчуть разом світло, і звук, і слово… Хоча Вітольд зі мною не погодився б.

– А хто це?

– Не важливо. Важливо те, що лібрето він не витягнув. До речі, чому все було зіграно на прем’єрі? Чому не на прогоні?

– Потрібна була повна зала. Для почуттєвого резонансу. Претора не зачепило, він на той час уже був глухий, як тетерук, він не почув би навіть труби Страшного суду. Він так, здається, і не зрозумів, що сталося. Музикантів в оркестровій ямі теж не зачепило. Ну, майже не зачепило. Публіка… ви знаєте, що сталося з публікою, але це теж так, краєм. Ударило в Ковача – він диригував на кафедрі. Ну і в нас, у всіх. У тих, хто співав на сцені. Це було… – Костжевський затнувся. На кухні теж стало тихо. Дуже тихо. – Всі ми тоді бавилися. Кокаїн, морфін. Валевська більше за всіх, мабуть. Вона, власне… бідолаха Нахмансон! Так, і от, запевняю вас, це абсолютно, абсолютно не те. Це немовби… Удар блискавки. Електричний розряд. Дивне відчуття. Дуже боляче. Дуже. І раптом усе стає… Напевно, так почувається муха, потрапивши в мед. Він усюди. І так солодко. І нема чим дихати. І тут же холод. Ні, не можу. І ти розумієш усе. Абсолютно все. І ти поглинаєш усе. Стаєш усім. Ти Валевська. Ти Ковач… ця нещасна Ніна Корш, до чого ж була потворною, бідаха. А голос чудовий, чистий, сильний голос. Ти – це глядачі. Оркестранти. І тобі страшно. Якщо ти – це вони, то хто тоді – ти? І ти починаєш збирати себе. По крихтах. Хіба ми себе знаємо? Ми – це те, що нас оточує. Люди, які весь час нагадують нам, що ми – це ми.

– Це взагалі-то всіх стосується, – зазначив він.

– Можливо, – пихато сказав Костжевський. – Але я – не всі.

Костжевський хотів ще щось сказати, але раптом змовк і смикнув гарною шиєю.

– Еге! – життєрадісно сказав Вейнбаум. – Зараз на нього накотить.

Риси Костжевського зминалися, немов хтось узяв у долоню аркушик паперу, на якому вони були намальовані. Близько посаджені очі стали безтямними й остаточно зійшлися на переніссі. Костжевський почав повільно підводитися, озираючись довкола, нібито не зовсім розуміючи, де це він знаходиться і як його сюди занесло.

– Агов! – голосніше сказав Вейнбаум.

У кухні загрюкало, немов хтось обрушив у раковину посуд, який мив. Певно, так воно й було.

Камуфляжка, грубі черевики, кремезні ноги, міцні стегна, обгорнуті вейнбаумським картатим фартухом. Зараз вона була без хустинки, і він уперше побачив, якого кольору в неї волосся. Так собі, чесно кажучи. Пряме русяве волосся, рідкувате, недоглянуте. На нього вона навіть не подивилася. Опустилася на коліна перед

1 ... 63 64 65 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"