Еміль Золя - Черево Парижа

кошика раптом повисувалися довгі гусячі шиї й підняли кришку. Розлючені гуси повилітали, витягіни вперед голови, клацаючи дзьобами з голосним шипінням і зчиняючи в темряві льоху великий переполох. Ліза не могла втриматися від реготу, дарма що перекупка скаржилась і лаялася на всю губу в гіркому розпачі, тягнучи за шиї двох гусок, яких їй пощастило спіймати. Маржолен кинувся навздогін за третьою гускою. Було чути, як він тупотів, бігаючи вздовж проходів, шукаючи сліду, тішачись цим полюванням; потім десь здалека почувся шум боротьби, і парубок повернувся, несучи птаха. Тітка Палет, жовта, поморщена бабуся, взяла гуску на руки і якусь хвилину тримала її в себе на животі, стоячи в позі античної Леди.

— Ну що б я робила, якби тебе тут не було? — промовила вона.— Одного разу я побилася з гусаком; добре, що при мені був ніж, і я перерізала йому горлянку.

Маржолен зовсім задихався. Коли вони підійшли до каміння, де ріжуть птахів, Ліза при яскравішому газовому світлі побачила, що він спітнів, а очі горять вогнем, якого вона в них ніколи не помічала. Звичайно він опускав перед нею вії, мов соромлива дівчина. Маржолен здався їй дуже гарним юнаком: широкоплечим, з великим рум’яним обличчям, обрамованим русявими кучерями. Ковбасниця поглядала на нього прихильно, з таким щирим захопленням, яке можна показувати тільки по відношенню до надто молоденьких хлопців. Від цього Маржолен знову зніяковів.

— От бачиш, і тут немає пана Гавара,— промовила Ліза.— Через тебе я тільки марно час гаю.

Тоді він швидко розповів їй про місце, де ріжуть птицю. Тут є п’ять великих, довгих кам’яних лав, що тягнуться вздовж вулиці Рамбюто і освітлені жовтавим світлом з отворів та газовими ріжками. На одному кінці жінка різала курчат, і з цього приводу Маржолен скоромовкою зауважив, що вона їх скубе ще майже живимй, бо так легше скубти. Потім він запропонував Лізі взяти в руку пір’я, що валялося великими купами на кам’яних лавах; юнак пояснив, що це пір’я сортують і продають часом аж по дев’ять су за фунт, залежно від м’якості. Ковбасниця мусила також засунути руку у великі корзини, повні пуху. Потім Маржолен відкрутив крани басейнів, зроблених біля, кожного кам’яного стовпа. Він невтомно розповідав про різні подробиці. Кров стікає уздовж кам’яних лав, утворюючи на підлозі калюжі. Сторожі кожні дві години миють підлогу водою з помпи, відтираючи криваві плями шорсткими щітками. Коли Ліза нахилилась над отвором труби, куди стікають вода й кров, Маржолен розповів їй інші цікаві речі: після зливи вода крізь цей отвір заливає льох; колись вона піднялася аж на тридцять сантиметрів, і довелося переносити живність у другий бік підземелля, де підлога трошки вища. Хлопець і досі ще сміявся, згадуючи, який гармидер зчинили перелякані птахи. Покінчивши з цим, Маржолен не знав, що ще розказати, як раптом згадав про вентилятор. Він повів молодицю в глиб льоху й попросив її глянути вгору. Тут вона побачила середину однієї з кутових башточок, щось на зразок широкої вивідної труби, куди підіймався сморід з комор.

Маржолен замовк у цьому кутку, зараженому їдкими запахами, що їли очі, як гуано. Проте юнак був явно збуджений. Ніздрі його роздувались, він із силою втягав у себе повітря, мов це надавало йому відваги. Вже чверть години хлопець був у льоху з красунею Лізою, і цей сморід, ця теплота живих тварин сп’янили його. Тепер він уже не ніяковів; він був повний бажань, які зігрівав запах посліду в курнику з низьким склепінням, що здавалося чорним у пітьмі.

— Ну, ходімо,— промовила Ліза.— Ти славний хлопчина, показав мені все це... Коли прийдеш до нас у ковбасну, я тебе почастую чимсь смачненьким.

Вона взяла його за підборіддя, як часто робила це, не помічаючи, що Маржолен уже виріс. Красуня й сама була трохи схвильована; прогулянка під землею зворушила її ніжним хвилюванням, яким вона насолоджувалась, як чимсь дозволеним, що не може дати поганих наслідків . Її рука, мабуть, трохи довше, ніж звичайно, затрималася під підборіддям хлопця, таким ніжним! Тоді, під впливом цієї ласки, уступаючи пориву інстинкту, але попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого, Маржолен набрався духу й кинувся на красуню Лізу з силою бика. Він схопив її за плечі й шпурнув у велику корзину з пір’ям, куди вона звалилася з задертими спідницями. Маржолен хотів обхопити її за стан, як брав Кадіну, з брутальністю тварини, що не знає впину, та Ліза, збліднувши від цього несподіваного нападу, не скрикнувши, швидко вистрибнула з корзини. Вона піднесла руку тим рухом, який бачила допіру, коли дивилася, як б’ють птахів, стиснула свій кулак дебелої красуні й ударила Маржолена межи очі. Юнак звалився долі й розбив собі голову об гострий ріг кам’яної лави. В цю хвилину в темряві залунало хрипке й протяжне кукурікання півня.

Красуня Ліза вся похолола. Вона закусила губу, і груди її набули звичної нерухомості, що надавала цьому жіночому станові подібності до живота. Над головою вона почула невиразне гуркотіння ринку. Крізь отвори, що виходили на вулицю Рамбюто, долинав з тротуару стукіт, порушуючи глибоку тишу льоху. В Лізи майнула думка, що її врятували тільки сильні руки. Вона струсила пір’ячко, що поприставало до її спідниць. Потім, боячись, щоб її тут не застукали, пішла, навіть не глянувши на Маржолена. Коли ковбасниця проминула гратчасті двері й побачила на сходах ясне світло дня, вона зітхнула з полегкістю.

Ліза ввійшла до ковбасної вже зовсім спокійна, тільки трохи бліда.

— Ти довго барилася,—сказав їй Кеню.

— Я не знайшла Гавара, хоч усюди шукала його,— спокійно відповіла вона.— Доведеться їсти баранину без нього.

Господиня, наче й не було нічого, наказала наповнити смальцем банку, що виявилася порожньою, нарізала котлет для своєї приятельки, мадам Табуро, яка прислала по них служницю. Удари ножем по м’ясу, затиснутому в лещата, нагадали їй про Маржолена, що лежав унизу, в льоху. Проте Ліза не відчувала докорів сумління. Вона вчинила, як порядна жінка. Чи варто було рискувати своїм спокоєм задля якогось хлопчини? Ні, їй надто добре жилося з чоловіком і дочкою. І все ж вона подивилась на Кеню; шкіра на його потилиці була жорстка й червона, наче в кабана, а голене підборіддя зашкарубло, мов кора на дереві, в той час як у юнака потилиця й підборіддя були схожі на рожевий оксамит. Та про це не слід було думати; Ліза не торкатиметься більше його, бо хлопець забрав собі в голову різні дурниці. Вона шкодувала тільки, що позбулась маленького дозволеного