Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

28.2

Я ще ніколи не нервував у літаку так сильно, як зараз. Хоча ні, брешу. Було раз, коли ми летіли на фінал плей-офф, і мій шлунок вирішив, наче це ідеальний момент для страйку. Але тоді хоча б не було всепоглинаючої думки, що все пропало. Тільки ганьба. А тут серце у п’ятах, тиск зашкалює, руки тремтять, а до фінальної ганьби (тобто зустрічі з Алісою) ще летіти й летіти.

— Ти зараз помреш. Або від хвилювання, або від того, що я приб'ю тебе! Задовбав смикатися. Всядься нарешті! — бурчить Хантер, коли я вкотре змінюю позу і клацаю ременем безпеки. — Просто видихни й хоча б прикинься людиною, яка знає, що робить.

Я набираю повні легені повітря і киваю. Окей. Я дорослий чоловік. Я розберуся. Я… зараз зійду з глузду.

— Гадаю, треба узяти в оренду авто та покататися по Україні, — раптом змінює тему Хантер. — Я погуглив, там, виявляється, багато цікавих місць.

— Я не кататимусь з тобою. Якщо ти не забув, то у мене інші плани на цю подорож.

— Ми можемо відвідати туристичні місця вже після того, як Аліса відшиє тебе, — знизує плечима.

Ну дякую, тепер мене накриває ще сильніша хвиля паніки. Що я скажу їй, коли побачу? От стою я біля її дверей, вона відкриває, дивиться на мене — і що далі? "Привіт, я тут. Ти не брала слухавку, тому я вирішив перескочити через океан. Знаєш, мені не дає спокою твоя мовчанка"? Чорт, звучить як план маніяка.

— Ти хріновий друг, — кажу Хантеру, стискаючи скроні. — Я погодився узяти тебе з собою для підтримки, а не для того щоб ти насміхався з мене.

— Я не насміхаюся! Навіть навпаки, морально готую тебе до гіршого, аби це потім не стало сюрпризом.

— То зміни тактику.

— Хм… — Хантер озирається. — Знаю, тобі треба випити.

— Що, воду?

— Ні, щось міцніше. Я запитаю у стюардес, чи є у них алкоголь! — він підіймається з місця та йде до дівчат у синіх спідницях. Впевнений, причиною його турботи стала не моя паніка, а якраз ті самі короткі сині спідниці.

Я заплющую очі, сподіваючись насолодитися його відсутністю. Вже сто разів пошкодував, що узяв цього телепня з собою! Однак, щойно я розслабляюся, поряд зі мною з’являється літня жінка в яскраво-синій кофті. Вона широко посміхається і падає на місце Хантера. Ну клас. 

— Я тут трохи перепочину, а то до мого місця через увесь літак добиратися… І хто додумався робити туалет у самому хвості? — каже вона, розстібаючи верхній ґудзик. — Лечу до внуків. А ви теж до родини?

— Ні, — змушую себе відповісти. — До дівчини.

Жінка спалахує цікавістю.

— Ой! Як цікаво! А вона в якому місті живе? Як ви познайомилися? Через ці ваші інтернети?

Я буравлю поглядом Хантера, який настільки захопився фліртом зі стюардесами, що вже й забув про мене.

— Це довга історія… Вам буде не цікаво, — обриваю в надії, що бабця зрозуміє натяк та не чіплятиметься до мене.

Натомість вона закочує очі й штовхає мене у плече.

— Ще й як цікаво! От у нас з чоловіком теж така незвична історія знайомства…

Вона починає розповідати, і наступні пів години я слухаю, як її Микола їхав за нею через п’ять міст, поки вона не погодилася на побачення. Вона згадує кожну деталь — як Микола стояв під її вікнами з квітами, як писав їй листи, як дзвонив у таксофон, коли мобільних ще не було…

Коли історія добігає кінця, жінка стискає мою руку:

— Бережи своє кохання, хлопче. Я б зараз не тільки відстань між континентами подолала, я й у космос погодилася б полетіти, аби тільки знову побачити свого Миколу…

Я дивлюся на її зморшкувате, але таке добре обличчя. І на диво, мене нарешті огортає спокій. Якби у мене був вибір, я б замість Хантера покликав з собою у Херсон цю чарівну пані. Треба запам’ятати історію про Миколу і в крайньому випадку розповісти її Алісі.

Коли вона йде, Хантер знову сідає поруч, кидає крихітну пляшечку коньяку (він таки роздобув її!) мені на коліна і стиха шепоче:

— Дивовижно. Лише п’ять годин у повітрі, а ти вже встиг знайти собі ще одну дівчину. Дивись, я все розкажу Алісі...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍