Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ваші правила трохи дивні для незнайомих, — сказала міс Мердстон.

— Та невже? — перепитала моя бабуся.

Містер Мердстон, здається, злякався можливості відновлення воєнних дій, тому він втрутився:

— Міс Тротвуд!

— Прошу пробачення, — відказала бабуся, кинувши на нього проникливий погляд. — Ви — той самий містер Мердстон, який одружився з удовою мого покійного племінника, Девіда Копперфілда з «Блендерстонських Граків»? Хоч які там є граки, цього я не знаю!

— Так, це я, — відповів містер Мердстон.

— Ви пробачте мені мої слова, сер, — відказала бабуся, — але я гадаю, що значно краще було б, якби ви дали спокій цій нещасній дитині.

— Я погоджуюся з зауваженням міс Тротвуд в тому, — заначила міс Мердстон, — що бідна Клара, за якою ми сумуємо, була в усіх відношеннях справжньою дитиною.

— Дуже добре, що ми з вами, мем, — підтвердила бабуся, — живемо щасливо і не поганимо собі життя через особисті спокуси. Тому ніхто про нас так не скаже.

— Без сумніву, — відповіла міс Мердстон, хоч і невелику щирість виявляла вона в цій відповіді, — я ладна також погодитися з вами, що брат мій був би значно щасливіший, коли б не цей шлюб. Я завжди була такої думки.

— У цьому я зовсім не маю сумнівів, — відповіла бабуся. — Дженет, — подзвонила вона, — передайте привіт містерові Діку і попросіть його зійти донизу!

До прибуття цього джентльмена бабуся сиділа мовчки, суворо випрямившись і грізно поглядаючи на стіну. Коли він прийшов, бабуся відрекомендувала його гостям.

— Містер Дік! Давній щирий друг. На його поради, — особливо виразно додала вона, бо містер Дік почав був кусати нігті й являв собою трохи дурнувате видовище, — я цілком покладаюся.

Після цього натяку містер Дік витяг пальця з рота, і обличчя його прибрало заклопотаного й уважного виразу. Бабуся повернула голову до містера Мердстона, який вів далі:

— Міс Тротвуд! Отримавши вашого листа, я визнав за краще заради справедливості, заради себе самого і, можливо, ще більше заради особистої поваги до вас...

— Дякую, — сказала бабуся, не відриваючи від нього проникливого погляду. — Про мене можете не турбуватись.

— Я визнав за потрібне відповісти особисто, незважаючи на деякі незручності цієї подорожі, — вів далі містер Мердстон, — а не писати листа. Цей нещасний хлопець, який утік від своїх друзів і своїх занять...

— І вигляд якого, — втрутилася його сестра, звертаючи загальну увагу на мене і моє дивовижне вбрання, — є цілковито скандальним і непристойним.

— Джейн Мердстон, — сказав її брат, — будьте ласкаві не переривати мене. Цей нещасний хлопець, міс Тротвуд, був причиною багатьох домашніх турбот і неприємностей, як за життя моєї дорогої покійної дружини, так і після її смерті. У ньому зав­жди ми помічали прояви дикого, буйного характеру і такі нахили, при яких не можна думати про застосування до нього звичайної системи виховання, заснованої на поблажливості. Ми з сетрою вдвох намагалися виправити його вади, але марно. І я відчув — ми обоє відчули, мушу сказати, бо сестра моя користується моєю цілковитою довірою, — що ви повинні вислухати ці сумні й неприємні подробиці з наших власних вуст.

— Навряд чи треба мені підтверджувати слова мого брата, — сказала міс Мердстон, — але я прошу зауважити, що це, мабуть, найгірший з усіх хлопців у цілому світі.

— Міцно сказано! — коротко зазначила бабуся.

— Але факти промовляють іще міцніше, — відказала міс Мердстон.

— Ха! — сказала бабуся. — Ну, сер?

— Я маю свої власні думки, — почав знову містер Мердстон, і погляд його ставав понуріший дедалі більше, зустрічаючись з очима моєї бабці, — щодо найкращої для нього системи виховання; вони засновані частково на моєму вивченні його натури, а частково — на вивченні моїх коштів і прибутків. Я відповідаю сам за свої думки, я дію згідно з ними і нікому не повинен звітувати. Досить і того, що я влаштував цього хлопця під наглядом одного з моїх друзів на вигідній посаді. Та йому це не сподобалося. Він утік. Він став волоцюгою і з'явився сюди в лахмітті, щоб скаржитися вам, міс Тротвуд. Я хочу викласти перед вами ймовірні наслідки, що можуть виникнути з нашої поблажливості до цього хлопця.

— Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, — сказала бабуся. — Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?

— Коли б він був сином мого брата, — втрутилася міс Мердстон, — то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.

— Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? — спитала бабуся.

— Я певний, — сказав містер Мердстон, схиляючи голову, — що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.

Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.

— Уф! — відповіла бабуся. — Бідолашне дитятко!

Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:

— А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?

— Вмерли разом з нею, — відповів містер Мердстон.

— Після неї лишилися будинок і сад — «Граки» чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака. Хіба вона не зробила розпоряджень, щоб цей маленький маєток належав її синові?

— Перший чоловік залишив їй цю власність без усяких обмежень і умов, — почав був містер Мердстон, але раптом бабуся зупинила його з надзвичайним запалом і нетерплячістю.

— Боже милий! Можна цього й не казати. Без усяких обмежень і умов? Мені здається, Девід Копперфілд поглядає тепер з висоти неба на свої «Граки» і дивується, яким це чином вони перейшли до чужих рук! Ще б пак, він залишив їй маєток без усяких обмежень і умов! Але коли вона вийшла заміж вдруге, коли вона, на превелике лихо, вийшла за вас, коротко кажучи, — вела далі моя бабуся, — хіба ж тоді ніхто не заїкнувся на користь цього хлопця?

— Покійна дружина моя любила свого другого чоловіка, мем, — сказав містер Мердстон, — і довіряла йому в усьому.

— Покійна дружина ваша, сер, була найнещасніша, найнедосвідченіша дитинка, — відказала бабуся, загрозливо похитуючи на нього головою, — ось хто вона була! А тепер, що ви збираєтесь казати далі?

— Тільки одне, міс Тротвуд, — відповів він. — Я приїхав сюди, щоб забрати Девіда назад; забрати його назад без усяких умов, влаштувати його долю так, як мені захочеться, і поводитися з ним так, як я забажаю. Я приїхав сюди не для того, щоб давати будь-які обіцянки або будь-кому звітувати. Можливо, що ви збираєтеся поблажливо поставитися до нього, повіривши всім його скаргам. Ваше ставлення до нас, — не занадто чемне, дозвольте зазначити, — спричиняється до таких моїх думок. Отже, мушу вас застерегти, що коли ви візьмете його під свою опіку один раз, то муситимете опікуватися ним завжди; коли ви втрутитеся між ним і мною тепер, то втручайтеся, міс Тротвуд, назавжди! Я не жартую і не дозволю, щоб зі мною жартували. Я приїхав сюди вперше і востаннє,