Марек Краевський - Останній письменник, Марек Краевський

class="p"> Благаю тебе, Каміль, не приходь на мою порномахію, гематомахію чи що там буде!

Я пишу це як запобіжний захід, тому що яка тобі справа до старої жінки, яка покладала на

Тебе власні надії?! Цей запобіжний захід, однак, змушує мене ще раз попередити тебе і

заборонити: не йди туди, інакше помреш! І тоді це буде мій кінець, бо я попаду за грати.

Скриптор подивився у вікно автону. Зараз він їхав вулицею Кужнічою повз стару початкову школу, від якої залишилися лише зовнішні стіни, демонструючи архітектуру в стилі модерн столітньої давності. Цей фасад старої будівлі було добре інтегровано в новий житловий будинок, частиною якого стала колишня школа. Вигляд функціональної архітектури, яка шанувала минуле, на мить заспокоїв його – тому що все, що мало сенс, його заспокоювало. Але потім повернувся страх.

Він не боявся за себе. Найбільше він боявся, що в тому чортовому клубі щось погане може статися з Брунеттою. Скриптор переконував себе, що вона може бути для нього загрозою, але все одно бачив у своїй уяві похмурі образи. Що її оточують дегенерати, а потім ґвалтують у всіх на очах. Все ж таки, він, мабуть, до цієї жінки щось відчував.

І, незважаючи на її палкі прохання, він вирішив відвідати ту малину. Бо не вірив у ідентифікацію Санскритолога, який запевнив, що буде особисто під час виступу. Це був привид, а привиди не є матеріальними.

Через десять хвилин він сидів перед старим філологом, який розбирався в хаотичному світі дивних написів і мов, що тривалий час хвилювали Скриптора.

Грудень 2077 року

Йонаш прийшов до тями. Напад психосуїцидії посилювався. Він відчував сильні ривки і спазми, а у вухах гули молоти. Він озирнувся, кожен рух його очей викликав біль. Хлопець спробував підвестися на руках. Не міг. Щось дзенькнуло. Його зв'язали. Швидше за все, ланцюгами.

Він лежав на вузькій твердій койці. Під стелею помітив маленьке відкрите віконце – як у льосі чи підвалі. За ним густо росли кущі, вкриті жовтими квітами. Всередині було похмуро й темно.

Йонаш трохи підняв голову. Це все, що він міг зробити.

Кольори порожніх стін – військові, камуфляжні – створювали враження, що він у бомбосховищі; письмовий стіл, крісло та койка вказували на житлове призначення; книжки, переважно фантастичні романи, на полиці з грубих неструганих дощок свідчили про те, що мешканець цього місця мав певні літературні інтереси. Ймовірно, саме він був на портреті, що висів прямо над ліжком, – гарний молодий чоловік. Чорна крепова стрічка, що перев'язувала нижній кут портрета, додавала: юнак вмер.

Йонаш вже знав. Він знав це обличчя зі своїх пошуків. Однак голосу, що долинув до нього від дверей, не впізнав. Той комусь наказував німецькою. Голос був високим, вередливим і ніби жіночим.

Хлопець нічого не розумів. Він підвів голову швидко й так сильно, що відчув різкий біль у потилиці. Його кишки остерігаюче бурчали. Але він мужньо тримав голову рівно, хоча полум’я від напружених м’язів уже повзло крізь його ключиці.

Він бачив усе, наче крізь туман. Біля дверей кімнати він побачив двох здоровенних чоловіків. Біля них він побачив високу струнку постать. Це Тимон Петрі зі своїми преторіанцями.

Чому він розмовляє з ними німецькою?

Йонаш упав на ліжко, не зміг довго тримати голову в такому положенні. Зараз він почув важкі кроки біля нар, на яких лежав. До нього донісся сморід розчинника.

Сильні мозолясті руки схопили його за скроні. Хтось відвів йому повіки й приклеїв їх до чола скотчем. Хтось надягну йому на ніс власні фонокуляри. Хлопець відчув вологість між їхніми навушниками та власною шкірою. Хтось легенько смикнув за них. Перевірив, чи добре ті вони тримаються. Йонаш вже зрозумів. Фонокуляри приклеїли йому до обличчя.

Хтось хотів, щоб Йонаш щось подивився. Тому він не міг заплющити очей.

Він відчув, як хтось розстібає йому штани й мацає живіт. На труси щось наклали. Тільки тепер він відчув біль в очах. Йонаш почав кидатися на нарах. І кричати від болю.

Потім мозолясті пальці закрили йому рота.

– Заспокойся, виродок, тебе тут ніхто не чує. – Це був той самий високий голос, який говорив польською. – Це просто підгузник, звичайний памперс. Тому що тебе чекає bad trip. Довга подорож. До Зимових Свят, а може і до Нового року. І ти повинен це спостерігати. Мусиш.

Все почалося відразу ж.

Музика у вухах. Весь час та ж сама. Могутні звуки black metal. Екстремальні барабани. Заклинання. До самого диявола.

Перед очима промайнули ідилічні образи, змішані з огидою. Мати пригортає Йонаша до грудей. Цілує його. Співає колискові.

А потім та ж сама мати каже, що займалася шаленим сексом із п’ятьма чоловіками одночасно. Очиститися, скинути сому зрілої жінки і знайти свою внутрішню дитину. Нарешті жінка дивиться йому прямо в очі.

– Я мщуся твоєму батькові, Йонаше!

Потім музичний шедевр. Stabat Mater Вівальді. Хвилина перепочинку. І знову нові кола пекла. Зоофілія, некрофілія.

– Це через твого батька, Йонаше!

І так далі і так далі. Протягом наступних кількох днів і ночей.

Він знав, що все це було створено темним штучним інтелектом. Спочатку він постійно це говорив собі.

Але потім припинив. Він просто мовчки лежав у мокрому памперсі й благав про смерть. Він не знав, кого благає, бо не вірив у Бога, але прекрасно знав, чиєї смерті хоче.

Власної.

Або його. Батька.

Грудень 2077

Мругальський подивився на двох немолодих чоловіків, які прийшли до його нового кабінету послухати лекцію про ім’я таємничого демона.

— Шановні панове, — підвищив він голос. – Такі старі професори, як я, спраглі слухачів… Коли їм дають можливість виступити, вони можуть говорити годинами. Я буду говорити, скоріше, коротко. Почну з деяких похмурих подій. Цей історичний вступ є необхідним для мого правильного перекладу фрази Gloria Iniviato. Так, панове, я знаю, що це означає! При чому, без найменшого сумніву!

А говоріть хоч би і якнайдовше, професоре. Чим більше ви скажете, тим більше я напишу в своїх споминах.

Ви можете говорити, але без відступів, тому що в мене немає багато часу. Я нарешті маю написати рецензію на записки комісара, бо я обіцяв йому, що це зроблю. Я також стурбований відсутністю контакту з Йонашем, і я хочу поїхати до нього якомога швидше. Я також маю подумати про мульток Брунетти. Може, відписати їй?

– Це історія злочину, панове. Я знаю це від Уповноваженого, якому я висловлюю за