Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

гладила, заспокоювала і вкладала спати? Чи змінив щось у нашій спільній любові той факт, що колись власні діти були для неї важливішими за двох сиріт, кинутих у колодязь? Як би я поводився як батько, глава сім'ї в такій ситуації? Перш за все, я подбав би про те, щоб моя родина добралася до нового місця проживання цілою та неушкодженою, і постарався б зберегти якомога більше власних речей.

Так само, як і зараз, я повинен бути на висоті й схопити справжнього вбивцю Аліції, або підтвердити, що це був Анджеєк.

– Дідусю, а ти знаєш, хто тоді вбив тих дівчат? – запитав я, дивлячись у його зморшкуваті очі. Дві блакитні крапки, що бліднуть з кожним днем, які теж бачили те, що бачив я, тобто вбитих дівчат з мого ж селища.

– Ні, – коротко відповів він. – Багато ночей, особливо зимових, я провів у роздумах, хто і чому скривдив цих двох прекрасних дівчат, що вони кому зробили такого поганого, що мусили померти, і я не знаю.

— І як вони загинули?

– Він їх задушив, – сказала бабуся. – У них були сліди на шиї.

– Бабуся їх бачила?

– Я їх знайшла, – відповіла вона. – Я повідомила дідусеві, він своїм друзям, і вони мені вже порадили, що робити.

– А цей Анджеєк був винен? – несподівано запитав дідусь.

– Я так думаю, – поставив я чашку з чаєм. – Усе вказує на нього.

– Добре, що його спіймали, але шкода, що він так закінчив. – Дідусь вийняв з кишені кисет з тютюном і почав набивати люльку.

– Він сам собі винен, – сказала бабуся.

– Дідусю… – я схилився над столом. – Але той, хто вбив цих двох дівчат тоді, перед переселенням, мабуть, приїхав сюди з усіма, так?

Старі дивилися на мене водночас, ніби я сказав щось дуже недоречного. Дідусь запалив люльку і випустив хмарку диму.

– Скоріше за все, так, – відповів він. – Все наше село приїхало сюди, нікого нікуди звідси не пускали. Так чи інакше, хто хотів, той і хату, і ділянку діставав, а повертатися забороняли, і робити не було чого. Ще як ми сиділи на фурах, халупи підпалили.

– Це був нелегкий час, – додала бабуся. – І нехай тобі ніколи не доведеться так жити. Не думай про нас погано.

- Я вас люблю. – Я підвівся, поцілував бабусю в щоку і міцно обійняв дідуся.

Я одягнувся й вийшов на мороз, який зустрів мене, як старого друга, тими самими обіймами, які я добре знав: холодними й палючими. Я знову підійшов до клубу, і темрява у вікнах чітко свідчила про те, що зустріч із військовими закінчена. Я спізнився, цікаво, куди тоді подівся Янек. Батько, швидше за все, повернувся додому або проводжав солдатів до Бернарда, де вони мали ночувати.

Я попрямував до сараю старого Брися, міркуючи, як підійти, щоб Янек не переплутав мене з тим, хто прийшов за щоденником. Можливо, він причаївся за рогом з палицею чи сокирою, чекаючи біля своєї пастки, і в таку темну та похмуру ніч, серед снігу, що знову валив, і міг не впізнати мене.

На щастя, я знав цей сарай як свої п’ять пальців, бо бував там майже щодня, зазвичай після настання темряви. Звичайний вхід вів, як колись планував німець, через хвіртку, потім через двір і просто до дверей сараю, щоб навантажений доверху віз міг проїхати прямо під дах по прямій лінії. Звичайно, був і другий вихід, щоб вийти з хліва прямо в поле, і третій, що вів з будинку.

У нас був четвертий хід, власної роботи. Ми підготували його так, щоб ніхто не бачив, що ми заходимо в наш барліг, особливо батьки. Справа була дуже проста. Ми вибили кілька каменів у стіні збоку від сараю, щоб створити природні сходи, видимі лише для тих, хто знає. Таким чином, можна було пройти головні ворота, пройти вздовж паркану, потім повернути за ріг і зникнути з поля зору всіх сторонніх, пройти кілька метрів, використовуючи березу, що росла біля паркану, скористатися сходами, і ви вже були в двір біля сараю. Потім треба було відсунули велику дерев’яну бочку, яку поставив старий Брись для збору дощової води, а за нею було широке вікно, приготоване для вкидання картоплі в льох, крізь яке було легко пролізти навіть у зимовій одежі. З льоху пряма стежка по сходах вела до сараю.

Сніг полегшував роботу, його було так багато, що він зменшував наполовину стіну, яку потрібно було подолати. Я швидко перестрибнув через паркан і приземлився біля старої бочки, яка також була вкрита снігом після хуртовини, але останніми днями Пшемек і Мєтек підготували наш таємний хід, прибравши купи снігу. Я штовхнув бочку вбік, вліз у вікно та потрапив у затхлий підвал. А тут було темно, ніби сам сатана вилив темряву з просмоленого казана, густу, як гріхи людства.

Я трохи постояв, щоб мої очі звикли до темряви, і подумки проклинав себе за те, що не взяв хоч сірників. О ні, вони повинні були в мене бути. Я помацав кишені, натрапив на складний ніж, який мені подарував дядько, і майже забув про нього, поки не знайшов те, що шукав, — трохи зім’яту коробку сірників. Витягнув її, вийняв сірник і запалив полум'я, темрява відразу розійшлася, ніби хтось відкрив штори в кімнаті для хворих, але знову з'явилося, як хтось схопив мене за рот і одночасно за шию, погасивши вогонь.

– Тихо! – шепіт, безсумнівно, належав Янеку. – Це я.

– Угу,  – видавив я з закритого рота.

– Я відпущу тебе, але не кажи ні слова.

Мій рот знову був вільним, і рука також зникла з моєї шиї.

– Не кажи нічого, – прошепотів Янек. – Він тут. На верху.

Інстинктивно я навіть перестав дихати, намагаючись ігнорувати стукіт свого наляканого серця, і почув кроки над нами.

Янек мав рацію. Він був там.

 

РОЗДІЛ 32

Спогад

Рік 2023

 

Ян Ришь пив каву і насолоджувався її смаком, бо все вказувало на те, що він більше не вип’є жодної чашки в компанії двох поліцейських. А може, це була навіть остання кава в його житті, хто знає?

Можливо, його. Можливо, їхньому. Хто знає. У всякому разі, вони їли пончики, пили каву з картонних стаканчиків і збиралися рушити туди, де понад сорок років тому відбулися події, які визначили все його життя. В якості стоянки вибрали паркінг біля костелу у Вниках,