М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Заціпенілий від гніву, я дивився на нього якусь мить, а тоді рвучко відсунув стілець і схопився з-за столу.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Наступного дня я чотири години провів, замкнувшись у батьковому кабінеті, — спілкувався телефоном з адміністрацією Деллекера. Мене з’єднали з Фредеріком, потім із Ґвендолін, а тоді, нарешті, з деканом Голіншедом. Усі вони, судячи з того, як звучали їхні голоси, були геть зморені, але запевнили, що ми обов’язково щось придумаємо. Серед варіантів була позика, робота під час навчання й подання заявки на короткочасну стипендію. Поклавши нарешті слухавку, я пішов до своєї кімнати, впав на ліжко і втупився у стелю.

Мій погляд ковзнув на стіл (захаращений старими світлинами з вистав і програмками), на книжкову полицю (напхом напхану пошарпаними книжками в м’яких обкладинках, придбаними за безцінь у букіністів чи на бібліотечних розпродажах), а далі — на постери, галерею моїх театральних досягнень у старшій школі. Переважно це був Шекспір: «Дванадцята ніч», «Міра за міру», навіть дивом вціліла афіша із шалено недоладного «Цимбеліна», дію якого перенесли на повоєнний Південь з міркувань, яких режисер так і не спромігся до пуття пояснити. Я зітхнув, охоплений химерною журливою ніжністю, й замислився над тим, чим, власне, взагалі були зайняті мої думки до Шекспіра. Перше недолуге знайомство з ним сталося, коли мені було одинадцять, і вже незабаром захоплення перетворилося на справдешню Бардоманію. Я придбав на свої дорогоцінні кишенькові гроші примірник повного зібрання творів і всюди тягав його із собою, надто щасливий, щоби помічати значно менш поетичну реальність, яка мене оточувала. Досі в моєму житті не було нічого, аж настільки захопливого й важливого. Без Шекспіра, без Деллекера, без схиблених на його творах однокурсників — що на мене чекає?

Я вирішив — цілком і повністю серйозно, без жодних вагань, — що пограбую банк або продам нирку, але не допущу цього. Довго сушити мізки над цією безвихіддю мені не хотілося, тому я витяг із сумки «Театр заздрощів» і заходився читати.

Трохи по сьомій мати постукала у двері та оголосила, що вечеря на столі. Я пропустив це повз вуха й не зрушив з місця, але пошкодувати про це довелося вже за дві години, коли почало бурчати в животі. Перш ніж лягати, Лія притягла мені сендвіч із залишками вчорашніх смаколиків. Вона вмостилася на краєчку мого матраца і промовила:

— Я так розумію, вони тобі сказали...

— Так, — озвався я з повним ротом індички, хліба й журавлинного соусу.

— Співчуваю.

— Я знайду гроші. Я просто не можу полишити Деллекер.

— Чому? — вона зацікавлено роздивлялася мене своїми яскраво-синіми очима.

— Не знаю. Просто... я більше ніде не хочу вчитися. Джеймс, і Філіппа, і Александр, і Рен, і Мередіт... вони мені як родина.

Я не планував виключати з цього переліку Річарда, воно якось саме вийшло. Хліб у роті раптом перетворився на глевку мішанку.

— Вони навіть краще, ніж родина, якщо чесно, — додав я, коли спромігся нарешті ковтнути те, що було в роті. — Ми всі пасуємо одне одному. Не те що тут.

Вона смикнула за краєчок моєї ковдри й зауважила:

— Раніше ми теж одне одному пасували. Ви з Керолайн колись нормально одне до одного ставилися.

— Ні, не нормально. Просто ти була надто маленькою, щоб це збагнути.

Вона спохмурніла, тому я вирішив пояснити:

— Не переймайся. Я її люблю, як і належить. Просто вона мені не дуже подобається.

Лія закусила нижню губу, замислившись. Вона ще ніколи так сильно не нагадувала мені Рен; горе й любов водночас здійнялися в мені, сягнувши аж по вінця. Мені кортіло її обійняти, стиснути її руку, зробити бодай щось... Проте в нашій родині не заведено було таких фізичних проявів приязні, тому я вирішив, що це може здатися сестрі надто дивним.

— А я тобі подобаюся? — спитала вона.

— Звісно, що подобаєшся, — озвався я, її запитання мене здивувало. — Ти єдина в цьому домі бодай чогось варта.

— Добре. Дивись мені, не забувай про це, — вона видушила усмішку й зісковзнула з ліжка. — Пообіцяй, що завтра вийдеш із кімнати.

— Тільки якщо тата не буде.

Лія закотила очі.

— Дам тобі знати, коли на обрії буде чисто. Спи вже, ботане.

Я тицьнув пальцем на власне око, потім указав на неї.

— Скалка. Колода.

Вона висолопила язика, а тоді зникла в коридорі, лишивши двері за собою ледь прочиненими. Гм, може, не така вже вона й доросла...

Я знову ліг, щоб дочитати Жирара, але невдовзі коротенький, несподівано значущий уривок із книжки спромігся подолати ту перепону у свідомості, яку я звів, щоб не думати про Річарда.

«Міметичний конфлікт таким чином об’єднує тих, хто готовий разом протистояти одному й тому самому ворогу і присягається не зраджувати інших. Ніщо не об’єднує краще, ніж спільний ворог».

На наступній сторінці мене змусило загальмувати ім’я Каски — так раптово, наче воно було моїм власним. Урешті-решт я згорнув книжку. То виходить, Річард був нашим ворогом? Це здавалося неабияким перебільшенням, але як іще нам було його назвати? Я задумливо гортав сторінки, розмірковуючи про те, як легко виявилося нас переконати прийняти оте Александрове «нічого».

За кілька днів, що минули відтоді, мій жах устиг вихолонути й зачерствіти, але я знову спитав себе, що саме спонукало мене це зробити. Щось, що легко виправдати, на кшталт страху чи дрібної помсти, заздрості чи холодного розрахунку

Я торкнувся краю закладки. На її звороті стрімким почерком було написано телефонний номер червоним чорнилом. Після поминальної відправи, уже в аеропорту, я відніс одну із сумок Мередіт до зони огляду багажу. Коли я віддав їй ту валізу,