Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Я винен у тому, що так сталося. Моя необачність.

— Так, із тебе все почалося, — кивнув найстарший Чорнововк. — Але його Звір міг вирватися пізніше за інших обставин. Коли я зупинив полювання на Вільну Зграю три роки тому, брат Вирій сказав, що продовжить, допоки у списку не залишиться імен, і тільки смерть може спинити його. Вона й спинила — твоїми руками. Добре, що ти усвідомлюєш свою помилку, брате. Вона запам'ятається на все життя, бо такі помилки карбуються кров'ю... Проте разом із тим ніколи не забувай, що ти подарував йому гідну смерть. Брат Вирій пишався би сином.

Северин похитав головою.

— Він вважав мене нездарою. Я заслужив на таке ставлення. Мене захопили у полон...

— Не витрачатимемо час на це, — Іван махнув рукою. — Звинувачення проти тебе не висуваються — ось, що я хотів сказати у першу чергу. Наступне, про що ти мусиш знати: усі статки Ігоря Чорнововка було перераховано на твій рахунок. Заповіту він не залишив, а ти його єдиний родич. Там доволі велика сума, бо брат Вирій жив аскетично.

Северин мляво кивнув. Жодні суми не цікавили в цю хвилину.

— А тепер до головного, — тон осавули став сухий і різкий. — Рада Сімох пробачає тобі самодурство з втечею, але робить це винятково через особисту трагедію. Попереджаю, брате, вперше і востаннє: якщо ти самовільно покинеш ватагу під час виконання завдання, то найближчі роки проведеш вартовим у такій дірі, де і чугайстер не ходить. Я особисто про це подбаю. Зрештою, ти носиш моє прізвище.

Северин кивнув. Він сприйняв догану спокійно і навіть байдуже.

— Поглянь на свою золоту клямру, — старий характерник тицьнув пальцем з перснем в його живіт, де на чересі сяяв обрис Мамая. — Вона є великою честю, але і великим обов'язком. Порушення наказів неприпустиме. Ти цього свідомий?

— Так.

— Один із твоєї ватаги вже зник. І ми досі не знайшли його, — Іван рубонув повітря рукою. — Без дисципліни Орден давно би зник. Подивися, до чого призвів один лише Рокош Вільної Зграї! Нас пограбовано та послаблено, слава похитнулася і вкрилася плямами. А скільки лицарів загинуло, скільки людських доль потрощено! Я не знаю, чи усвідомлюєш ти, але наші ряди навряд чи коли відновляться до рівня старих часів. І все через те, що одна людина поставила себе вище за правила.

— Я прошу вибачення...

— Ти вибачишся перед братом Кременем, який відповідає за вашу ватагу, — перебив Іван. — Тебе супроводить брат Бриль. І, Северине... Я співчуваю твоїй втраті. Ігор був моїм учнем.

Іван закашлявся, кинув погляд на могилу та зітхнув. На мить з-під маски суворого осавула проглянула немолода змучена людина.

— На цьому все. Хочеш щось спитати?

— Що сталося з тілом Ярослави?

— Її поховають там, де вирішить курінь скарбничих.

— Може, вам відомо, чому, — на мить він запнувся, бо питання здалося недоречним. — Чому мого батька назвали Вирієм?

Іван здивувався питанню, а потім посміхнувся.

— То була моя підказка Раді Сімох. Коли Ігор ходив у мене в джурах, він був дуже веселим і життєрадісним хлопцем. Якось ми ночували у невеликому карпатському селі, в гостях у заможного газди. Його дружина порівняла усмішку Ігоря з вирієм — такою теплою вона їй здалася.

Батько, якого він ніколи не знав.

— Бувай, брате Щезнику. Тримайся.

Чорнововк кивнув Захарові, який курив неподалік, сів на коня та поїхав геть.

Учитель підійшов і дмухнув тютюновою хмаркою.

— Рушимо, коли будеш готовий, козаче.

— Добре.

— Як почуваєшся?

— Спустошено. Але спокійно.

— Ти вчинив...

— Я знаю, що вчинив правильно, — Северин кинув погляд на могилу. — Всі думають, що я переживаю через його смерть... Проте це не так. Мабуть, я погана людина, тому що відчуваю полегшення.

Северин дістав власну люльку, набив, продумуючи подальшу відповідь, і також закурив.

— Той перелік імен був справжнім сином Ігоря. Його вічна помста... Я міг або долучитися, або не заважати, — юнак затягнувся. — Мені значно гірше від того, як ми повелися з Максимом Вдовиченком. Ярослава загинула переконаною, що він помер.

— Ти співчуваєш їй?

— Співчуваю більше, ніж власному батькові. І коли я промовляю подібні слова над його могилою, то які ще докази потрібні, що я погана людина, — з гіркою посмішкою мовив Северин та затягнувся так глибоко, що закашлявся.

— Припускаю, що ти достатньо мужній, аби бути щирим, — обережно сказав Захар.

— Ні чорта я не мужній, учителю. Коли вона приставила піштоль мені до лоба, я ледь не обісрався. Мені так страшно ніколи не було. А коли батько стрибнув на мене... Я вважав себе покійником. Досі не розумію, як примудрився вбити його. Рука сама смикнулася.

— Ти недооцінюєш себе, брате.

— Та навряд.

Характерники покурили у мовчанці. Прийшов похмурий гробар і забрав лопати, спитався за стіл. Відповіли, аби забирав разом із рештками горілки, чим одразу підняли гробареві настрій.

— Лісовик не збрехав, — заговорив Северин, вибиваючи попіл з носогрійки. — Я не думав, що воно справді здійсниться. Не хотів вірити.

— Не можна довіряти потойбічним створінням.

— Я радий, що його безкінечне полювання скінчилося, — Северин поглянув на могилу, перевів погляд на дуб поруч. — Радий, що не маю вислуговуватися перед ним, постійно доводити, що гідний бути його сином, вічно картатися. Я радий... Подумати тільки, вбивця власного батька! Мама би не пробачила.

— Не кажи так, — заперечив Захар. — Я не знав твоєї мами, Северине, але можу сказати, що Ігор був не найкращим батьком. Мені завжди думалося, що єдине, чого він насправді хотів, — то загинути. Він постійно шукав нагоди наразитися на невиправдані ризики, постійно грав зі смертю та — іронічно — постійно вигравав. І те, що вбив його саме