Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

— Стоп, стоп… Щось не в'яжеться, — підняв руки поліцмейстер. — А як же та валюта, яку ти знайшов в одному з бункерів? Звідки вона там взялася?

— Фелікс сказав, що спочатку саме там планувалося сховати золотовалютні запаси банків. Навіть вивозити з якогось почали, але згодом переграли. Хтось зумів в останній момент переконати раду директорів у тому, що полігон більш надійне місце. А ті крихти... Не знаю. Забули… Не встигли перемістити… Ті, хто за це відповідав, загинули… Та мало що? Сам знаєш, який час був.

— Гм… Звучить логічно. Полігон, отже? Гм... Боюся навіть уявити, з чим ми там зіткнемося, якщо банкіри вважали його більш надійним укриттям, аніж протиядерні бункери.

— Ми? — я запитливо підняв брову.

— Не чіпляйся… — пробурчав Касперський.

— Чому ж? Умова яка була: я відкриваю тобі доступ у бункери, ти — робиш для моєї групи документи і все. Бонусом я погодився розібратися з Феліксом. Але ні про який полігон не йшлося. Ми розрахувалися. І далі кожен має свою дорогу.

— Гей, гей. Чекай, Леоніде. Не гони коней, — схопився Касперський. — Не рубай кінці. Розумні люди завжди можуть домовитись. І, повір, у мене знайдеться, що запропонувати тобі за послуги.

— Серйозно? І що ж?

— Ваша кава, панове! — Сашка виставила на стіл чашки. — І бутерброди. Бажаєте ще щось замовити?

— От тільки ти не починай, гаразд? — плеснув я дівчину по попці.

Та пирхнула, але коментарі залишила при собі. Все ж вона розумниця. Не без закидонів, звісно, але ніхто не ідеальний. Та й дівчина без примх — це вже андроїд.

— Дякую… — Касперський повернувся на місце і потягнувся за чашкою. Зробив ковток, другий... Мабуть, збирався з думками. — Що я можу запропонувати? А ось зараз розповім. Тільки, спершу, дай мені відповідь на одне запитання. Добре?

— Запитуй.

— Що ти збираєшся робити далі? Документи ти оновив, з Хантерами, як я розумію, у тебе тепер теж усе рівно... Які плани? Якщо не секрет, звісно…

— Та які секрети… Тим більше, я ніби говорив уже? Хочу знайти затишну місцинку, подалі від людей та й жити там спокійно.

— Ні, ні… — відмахнувся Касперський. — Це все загальні мрії. А я про конкретні плани питаю. Як і де ти це місце шукатимеш? А знайдеш — як туди дістанешся? А жити у чому? Гніздо сам зів'єш чи будівельників наймати збираєшся? Яких? Є вже фірма на прикметі? Скільки грошей готовий вкласти? У які терміни будівництво закінчити плануєш? А харчування та інші побутові дрібниці? Як у минулі часи? Полюванням, рибалкою та збиранням грибів? То вибачай — не з нинішньою екологією. Ті мутанти, що в лісах та водоймах живуть тебе значно швидше схарчать. Город посадиш, парники розіб'єш? Так нині і ґрунт не той, на п’ятсот років уперед отруєний. Чи думаєш у таку глушину забратися, де можна ще знайти незайманий війною куточок? Ні, цілком можливо, десь за Уральським хребтом чи в джунглях Африки щось подібне і знайдеться. Але тоді встають ребром мої перші питання…

Так. Нічого не скажеш. Умив мене пан поліцмейстер. Адже я й справді так глибоко й далеко в майбутнє не заглядав. Розумів, що просто не буде, але гнав ці думки від себе. Не даючи їм затьмарити мрію. А він узяв і витяг усі проблеми назовні і розклав, як пасьянс. Звичайно, з моїми теперішніми грошима, більшість проблем стали вирішуваними. Але це якщо знати: кому і за що платити. Не станеш же посеред міської площі з табличкою на грудях: «Потрібні будівельники автономного житла чорт зна де... Терміново! Плачу будь-які гроші».

— І? — Роблю байдуже обличчя. Мовляв, також проблему знайшов. Але як є що сказати, послухаю.

— Я можу все це вирішити… І навіть ще грошей підкину. У розумних межах, звичайно… — вкрадливо промовив Касперський. — Адже друзі для того й існують, щоби допомагати один одному. А ми ж друзі? Так, Леоніде?

— Допустимо… — не став я збивати його з хвилі.

— Ось, — потер долоні поліцмейстер. — Тоді, я сьогодні ж займуся вирішенням твоїх проблем. Ви з Олександрою тільки у загальних рисах свої побажання сформулюйте… Щоб знати, від чого відштовхуватися. Ну там, хвойний ліс чи мішаний. Річка чи озеро… А ти… Ну, ти розумієш?

— Перевірити полігон?

Касперський тільки кивнув, дивлячись на мене з надією.

— Гаразд. Домовилися. Але, перш ніж потикатися туди, оглянемо решту бункерів, що залишилися.

— Навіщо?

Тому, що я ще два детонатори не знайшов! Трясця!

— Щоб усунути всі сумніви. По-дурному вийде, якщо гроші все ж таки лежать там… ну, або хоча б частина… як ті, що вже знайдені. А ми навіть не перевірили.

— Гм ... Логічно, — погодився поліцмейстер. — Тим більше, лишилося всього чотири. Тоді, може, зараз і вирушимо? Щоб час даремно не гаяти. Один із них, до речі, поряд із полігоном. Якщо захочеш, хоч здалека подивимося, що там та як?

— Годиться...

Я взяв бутерброд і зі смаком відкусив одразу половину. Він, звичайно, давно охолонув. Але я і такий з'їм із задоволенням. Це не ерзац з присмаком картону із продуктового набору донора. І поки я пам'ятаю смак тих пайків, буду з апетитом їсти все. І гаряче, і холодне.