Велена Солнцева - Основи некромантії. Академія темної магії, Велена Солнцева

Кетрін
  Як же солодко виявилося прокидатися ось так, коли тебе обсипають ніжними, обережними поцілунками, губи ледве торкаються вушка, обдаючи подихом, і ти чуєш м'який шепіт.
-Солодка моя, прокидайся. Ну ж, скарб мій, розплющ очі, нам треба йти.
  Після цих слів я стрімко розплющила очі, невже вже ранок, а здавалося, що я зовсім недавно заснула, і по відчуття проспала не більше години.
  Я чудово пам'ятала загрозливий тон Харона, і те, як він безапеляційно заявив, що я зобов'язана зранку з'явитися в академію. Не те щоб я боялася, але все ж таки вкотре випробовувати терпіння ректора академії де збираюся вчитися, не найкраща ідея.
-Невже вже ранок? - голос охрип, швидше за все від криків, в яких я себе не обмежувала в пориві задоволення, що накочувало хвилями, і тепер розплачувалася зірваними голосовими зв'язками. - Розбуди мене, коли посвітлішає.
  Кинувши погляд у вікно, переконалася в непроглядній темряві за ним, і солодко потягнувшись уже зібралася перевернутися на інший бік, але мені не дали. Ар уклавши в обійми рішуче змусив прийняти сидяче положення.
-Дорогоцінна моя, нам потрібно йти.
  Тільки зараз помітила що він повністю одягнений, хоча останній раз, коли я його бачила одягу на ньому не спостерігалося, як власне і на мені. Зараз я так само повністю оголена, а ось мій самопроголошений наречений повністю одягнений, і вже навіть місцями пошарпаний. Відзначила про себе підібгані тонкі губи, примружений від злості погляд рубінових, зараз яскравіших ніж зазвичай очей. Не так я собі уявляла цей ранок, і стало навіть трохи прикро. Гірко посміхнулася, а чого ти чекала Катя, у нього напевно були до тебе цілі натовпи жінок, і така невміха не має чим здивувати цього чоловіка.
-Розчарований? - все ж таки знайшла в собі сили щоб запитати, ховаючи за навмисною різкістю образу.
  Ще недавно злі очі здивовано розширились.
-Ти про що?
  Він ще й знущається. Вже сама без його допомоги сіла рівніше.
-Як це про що? Будиш посеред ночі і проганяєш, як дівку якусь. Міг хоча б до ранку зачекати. - гіркота прозирала в кожному слові.
-Скарбе мій, як ти могла подумати про подібне? – Ар уважно відстежуючи кожну емоцію на моєму обличчі, обережно притяг до себе. - Це була найчудовіша ніч у моєму житті. Та й до того ж, як я можу вигнати свою дружину?
  Щось про дружину я вже чула вчора, але не надала цьому значення.
-Яку ще дружину?
-Найпрекраснішу і спокусливу. - Ар поцілував мене у скроню, і я практично розтанула в його обіймах.
  Дала собі уявний ляпас, подумки пообіцяла що розтікатися і танути буду пізніше, запитала:
-А нічого що я весілля не пам'ятаю?
  Лукава усмішка промайнула на обличчі, як виявилося вже мого чоловіка.
-Як не пам'ятаєш, люба? Невже я настільки поганий, що ти нічого не запам'ятала?
  У моїй голові посилено закрутилися шестерні, тобто якщо вони так одружуватись, то скільки дружин має бути в нього, цілий гарем чи що? І він від мене поки що успішно його ховав, чи як розуміти його заяву? У шлюбних обрядах, про які я встигла прочитати, нічого про таке не було написано.
- Ми ж не ходили до храму. - почала перераховувати те що запам'ятала. - Не отримали у храмі схвалення батьків, обов'язково в присутності свідків.
  Ар тихо засміявся.
-У нас особливий випадок, весілля вийшло за давнішими, варварськими звичаями. Ти одягла браслет, тим самим даючи згоду пов'язати наші долі? - дочекавшись мого невпевненого кивка продовжив. - Ти прийняла мою руку і добровільно переступила поріг мого будинку, залишившись зі мною наодинці? - Знову кивнула. - Ти віддалася мені по добрій волі, підтвердивши що відтепер належиш мені?
   Згадала як у момент пристрасті він вимагав підтвердити щось, і я радісно говорила все що він скаже, аби цей підступний змій-спокусник не зупинявся.
  Злості чомусь не було, можливо виною тому мій зараз напівсонний, і якийсь пересичено-задоволений стан, у якому злитися взагалі нереально.
-Ну ось коли ми вирішили це питання, повторюю ще раз, ми йдемо, зараз.
-Куди?
-У мій світ, цього разу назавжди.
  Сонної розслабленості як не бувало, ледве не підскочила на ліжку від обурення. Варто тільки згадати тепер уже точно мою свекруху і свекра, як по спині пробіг озноб.
-Ні. - замотала головою, показуючи наскільки я проти. - Мені ще вчитися треба, не можу ж я покинути академію.
-Звичайно не можеш. - Ар заспокійливо гладив мене, хоча швидше за все відволікав увагу. - Закінчиш навчання в нашій академії, вона нічим не гірша, може навіть краща. Або ж будеш на домашньому навчанні, наймемо найкращих вчителів. - задумливо закінчив він, уважно розглядаючи мене.
-Ні. - я знову затялася, жахаючись від перспективи жити з його батьками. Немов відчувши мій стан, Ар висунув останній аргумент.
-Житимемо окремо. І, люба, у нас більше немає часу.
  Я помітила як за вікном заблищали перші промені світанку, поки що невпевнено, але з кожною хвилиною все більше розсіюючи темряву. Більше нічого не пояснюючи, Ар швидко накинув на мене простирадло, і притягнувши до себі, підхопив на руки.
-Закрий очі. - почула шепіт, відчувши як ми провалюємося вниз, в порожнечу.