Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— Тобі небезпечно залишатись наодинці. Я проведу тебе додому. Є одна стежка, якою ніхто не користується… — вона зупинила його, не давши договорити.

— Не треба. Ми знаємо, що відбувається між нами й не варто спокушати себе. Я заміжня жінка, а ти скоро поїдеш звідси та розпочнеш нове життя. Ми можемо залишити собі лише спогади. — вона встала навшпиньки та ледь дотяглась, щоб поцілувати його в щоку на прощання.

— Їдьмо зі мною! — випалив Тимур. Він сам не чекав від себе такої зухвалості, але крик душі вирвався на волю в надії повернути те, чому не судилось збутись.

— Я подзвоню, якщо будуть новини. — Дана не змогла прямо відмовити йому, дивлячись у вічі. Вона розвернулась і швидко пішла додому, кусаючи губи. Їй хотілось погодитись і не думати більше ні про що інше. Але Ігор чекав на неї й вона не мала права підвести його, як колись підвела Мишка.

Після Олега, якого Дана звикла побоюватись, Тимур став ковтком свіжого повітря. Ні в’язниця, ні втрата близьких не змогли загасити в ньому іскру добра, ніжності та людяності. Він був справжнім: з усіма своїми шрамами, різкими манерами та замкнутістю. І це лише поглиблювало контраст між ним та Олегом. Дана поверталась додому з твердим наміром серйозно поговорити з чоловіком, якщо застане його там. Вони мали розлучитись і не повторювати поганий приклад власних батьків. Бо одного дня все могло закінчитись трагедією, яка здивувала б усіх їхніх знайомих, тільки не їх самих.

Дана не помітила, що за всіма подіями день перевалив далеко за обід. Вона майже нічого не їла з самого ранку, тільки випила кави. І тепер шлунок нагадував про своє існування спазмами та чудернацькими звуками. Коли Дана зайшла на подвір’я будинку, то застала своїх батьків в автівці. Вона підійшла ближче, постукала кісточками пальців по склу та почекала, доки батько відчинить вікно.

— Куди ви їдете? — вона поглянула на матір, яка мовчки відвернулась від неї.

— Завтра мене нагороджуватимуть на одній премії. Треба з’явитись і дати журналістам зробити кілька знімків нас з матір’ю. На якийсь час вони припинять нишпорити в брудній білизні нашої родини й ми зможемо тихо розлучитись. — Віктор Володимирович не добирав слів при дружині. Дана помітила, що її мама побіліла, наче мрець.

— Коли ви повернетесь? — поцікавилась Дана, не знайшовши в собі сил протистояти рішенню батька.

— Завтра ввечері. Не чекайте нас, краще займіться власними справами. — батько насупив брови та кивнув у бік будинку.

Дана автоматично обернула голову і побачила Олега, котрий стояв у прочинених вхідних дверях. В цей час батько підняв скло і наказав водієві рушати. Автівка виїхала за ворота і вони почали автоматично зачинятись, залишаючи Дану у пастці. Вона намагалась прочитати на обличчі чоловіка його думки, але він, як зазвичай, стояв спокійно, збувшись прояву будь-яких емоцій.

Жінка невпевнено ступила кілька кроків. Вона ненавиділа себе за той страх, який відчувала перед ним. Як доросла розумна людина могла боятись когось? Чому в ній кожного разу прокидалась маленька дівчинка, яку не міг прогнати жоден психолог? Її осяйнуло, мабуть, це була реакція організму на вранішні події, коли Дана вперше дала йому відсіч. Відповідь на питання була настільки простою, вона постійно чула її від інших, але ніколи не відчувала серцем: треба знайти власний стрижень. Дана вперше пропустила слова через себе і зрозуміла – він не зламає її. Навіть якщо уб’є – забере життя, та не волю. Останнє завжди залишиться з нею, незважаючи на обставини.

Олег пропустив її в всередину та зачинив двері. Дана прислухалась, сподіваючись почути голоси хатніх робітниць. Але будинок поринув у дзвінку тишу, яка пророкувала їй проблеми.

— Я голодна. Де всі? — вона з порогу натякнула чоловіку, що при свідках він не зможе вчинити сварку.

— Я відпустив персонал. — холодно мовив Олег. — Ходімо!

Він взяв її за руку і повів у вітальню. На шкірі Дани виступив холодний липкий піт, вона хотіла звільнитись, але натомість пішла за ним, як слухняне дитя. Олег підбадьорливо усміхнувся дружині й від того їй стало ще гірше. Вона напружилась, не знаючи чого чекати.

На столику поруч з диваном стояла відкоркована пляшка вина та два келихи. Дана сіла в крісло, трохи далі від чоловіка і заворожено спостерігала за його рухами, готуючись у будь-який момент втекти від його важкої руки. Та Олег поводився напрочуд спокійно і здивувався тому, як дружина відсахнулась, коли він підніс до неї келих.

— Не хвилюйся, я просто хочу поговорити та розв’язати наші проблеми.

— Я теж. — вона обережно взяла келих та зробила кілька ковтків, шукаючи в хмільному напої хоробрість.

— Зранку вийшло погано. Обоє погарячкували та наробили лишнього. — Олег говорив спокійно, але по обличчю чоловіка пробігло щось ледь вловиме: ненависть чи сором. А, може, все разом.

— Це треба припинити. — відрізала Дана і зробила ще кілька ковтків. Вино забирало з собою напругу та оголені нерви, що переплітались у міцні канати всередині жінки.

— Я теж так вважаю. Коли приїдемо додому, я обіцяю, все буде інакше. — улесливо вів чоловік.

— Я не поїду з тобою додому. Нам треба розлучитись і, чим швидше – тим краще. — вона досить різко відчула усю втому, котра накопичилась в її тілі за цей день.

— В тебе хтось є? — запитав Олег і стис кулак настільки сильно, що кісточки пальців побіліли.