Ольга Християнчук - Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук

Погода розігралася не на жарт. Ми ледве доїхали до будинку мого брата. Шалений вітер все норовив скинути машину з маршруту, щільна злива не давала бачити дорогу, а при кожній блискавці і грохоту грому я підскакувала на сидінні.

Припаркувавшись біля хвіртки, ми з Давидом виходимо з машини і поспішаємо до будинку. Мить і весь одяг промокає до нитки.

-         Ходімо на гору, я знайду тобі щось переодягнутись, - говорю до Давида, коли опиняємось в середині.

-         Навряд чи я улізусь у твої речі, - посміхається мені хлопець.

Я знімаю свою куртку і переводжу на нього погляд. Він весь мокрий, з волосся капає вода і мені кортить взяти рушника і витерти його.

З кухні появляється схвильована Галя.

-         То ти Надю. Я думала Вася приїхав, - говорить вона тремтячим голосом. – На дворі почалась справжня буря, а я до нього не можу додзвонитись.

-         Я впевнена, з ним все гаразд, - намагаюсь її заспокоїти. – Можливо десь пересиджує.

-         Чому тоді не бере трубки? – вона панікує і я не знаю, що їй відповісти.

Мій брат продовжує затримуватись на роботі і в його дружини вже почались підозри. Якось вона мені зізналась, що вважає наче в нього є коханка. Мені в це вірити не хочеться. Вони гарна пара і такий вчинок Василя сильно б розчарував мене.

-         Вибачте, Давиде. Ви весь промоклий, - лише зараз вона помічає гостя і різко змінює тон. Галя вміє контролювати себе, коли потрібно. – Зараз я знайду якісь чоловікові речі для вас. Вони будуть за великі, але це краще ніж мокрий одяг.

Я вдячна їй за поміч. Давида потрібно переодягти, а відпускати його в дорогу в таку погоду я не збираюсь.

Ми підіймаємось на гору. Галя приносить Василеві штани, футболку і кофту.

-         Переодягайтесь швидко поки не застудитись, - турботливо вимовляє і залишає нас біля дверей моєї кімнати.

Мить вагаюсь перш ніж впустити хлопця у середину. Ми давно вже не були на одинці в маленькому приміщені. Відчуваю незручнисть від його присутності і намагаюсь не дивитись в його сторону.

-         Знімай мокрий одяг, - говорю різко, а сама підходжу до шафи, нервово відчиняю дверцята і завмираю.

Я геть забула, що хотіла взяти. Просто стою і не рухаюсь, прислухаюсь до гороху позаду.

-         Така серйозна і холодна, - хмикає Давид. Ледь стримуюсь, щоб не повернутись до нього. – Я надіявся, ти мене загрієш.

-         Вибач, але сухий одяг це все, що тобі світить.

Знімаю з себе светр, котрий липне до тіла і приносить лише неприємну прохолоду. Руки тремтять і я не знаю, чи через холод, чи може через те, що Давид зараз позаду мене і теж роздягається. Намагаюсь не думати про нього, та це нездійснена місія. Коли натягнула на себе суху кофту, починаю знімати штани. Мокра тканина важко піддається і це займає більше часу, ніж я сподівалась.

Раптом відчуваю на талії руки і тепле пружне тіло притискається до моєї спини. Від несподіванки різко видихаю.

-         Що ти робиш? - говорити важко, груди стискаються від томного передчуття.

-         Я вічність тебе не торкався, - шепоче біля вуха.

Гарячий подих обпалює шию. Легкий, ледь відчутний поцілунок починає руйнувати усю збудовану оборону. Дихаю важко, нерівномірно, голова ходить кругом від його близькості.

-         Лише трохи більше місяця, - уривисто видихаю.

-         І це був найнестерпніший місяць у моєму житті, - шепоче і торкається губами кромки вуха

Тану від його дотиків. Тіло вигинається, піддається його ласкам. Він впевненіше стискає у обіймах, жаркими поцілунками покриває шию, спускається нижче і я не можу опиратися жаданій людині.

Я розвертаюсь до нього обличчям, заглядаю у затуманені зелені очі. Скільки пристрасті у них і почуттів. Можу прочитати у них усе невиказане і потаємне.

-         Кохаю тебе, Надю, - вимовляє прямо в губи.

-         Я теж тебе кохаю, Давиде, - встигаю відповісти, перш ніж ми зливаємось у нестримному палкому поцілунку.

Я здаюсь. Більше не можу опиратись ні його бажанню ні своєму.

-         Давиде, я хочу тобі дещо сказати, - перериваю між нами мовчання.

У кімнаті темно, за вікном хазяйнує невщухаюча буря, а ми лежимо у ліжку в обіймах один одного.

-         Надіюсь не хочеш знову мене покинути, - відчуваю, як він ледь помітно напружується, хоч голос веселий і безтурботний.

-         Ні. Від тебе я вже нікуди не дінусь, - тягнусь до його губ, ніжно цілую.

Він відповідає, нетерпляче гладить мою оголену шкіру і тулиться ще міцніше. Вириваюсь від його натиску, він збиває з думки. Та я повинна хоча б спробувати. Давид незадоволено стогне, коли я відсторонююсь, в напівтемряві його обличчя розмите і нечітке.

-         Хочу поговорити про твого батька, - починаю невпевнено.

-         Що він тобі наговорив? – різко перебиває. Його настрій змінюється моментально, недавніх ніжностей, як і не було.

-         Нічого такого. Але мені здається він справді все освідомив і хоче помиритись. Може даси йому один невеличкий шанс.

-         Не можу повірити, - він відсувається і різко підіймається. Без його тіла стає відразу холодно. – Ти справді хочеш, щоб я знову повернувся туди? Я думав, ти розумієш чому розірвав усі контакти і будеш підтримувати мене.

В його голосі образа. Я відчуваю себе зрадницею.

-         Не обов’язково повертатись назад, - намагаюсь донести свою думку. – Просто поговори з ним.

-         Щоб він знову маніпулював мною? – Давид злиться, встає з ліжка, надіває спортивні штани, які великі на нього. Хапає Василеві футболку, зминає в кулаці, розвертається до мене. – Тебе я бачу він вже обробив. Підлаштував під себе. Цій людині не можна довіряти. Ти ж сама це знаєш.

На колінах підсовують на край ліжка, поближче до хлопця. Він не ворушиться, лише спостерігає, як я обіймаю його за талію, тулюсь обличчям до грудей. Його серце шалено колотиться і я хочу, щоб він заспокоївся. Проходять секунди перш ніж він обіймає мене у відповідь. Чую, як його подих уповільнюється. Він нахиляється і цілує мене в волосся.