Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

уявити, що, мабуть, саме так він мав розплатитися за всі щасливі збіги під час поліційних облав, які врятували йому життя. Він замружив очі та втягнув голову в плечі: ось-ось його доб’ють.

Але ніхто не вдарив. В останньому спазмі він розплющив очі й упевнився, що скінхед уже дременув світ за очі і вулиця раптово збезлюділа, а тоді на відстані ста метрів помітив цілий батальйон копів, що підбігали разом із солдатами, які тримали в руках автоматичні гвинтівки. Мимоволі Корсо відкинув зброю й силувався піднести руки. Але марно.

Ліхтарики кидали смуги світла на дорогу. Тупіт берців шарпав нерви. У голові вигулькнула химерна думка, що кров пасує до цегли, і йому здавалося, ніби забрьоханий мур перетворюється на суцільне місиво.

Він повалився обличчям до землі, а в мозку закружляли червоні картинки Ґойї.

54

На письмовому столі інспектора Тіма Вотерстона поліційне посвідчення, особисті документі, службова зброя Корсо слугували речовими доказами.

Після зіткнення поліціянта відвезли до лікарні «Блекпул Вікторія», де його підлікували разом із іншими жертвами нападу на ґеїв. Спочатку біль оглушив, згодом подіяли знеболювальні. Йому полегшало, але щелепи, які він перед тим довго й міцно стискав, заціпеніли, тож він і слова не міг вимовити. А йому хотілося волати, благати, вимагати, аби копи кинулися на пошуки Собєскі, який тієї миті, може, уже когось мордував, але все закінчилося тим, що він просто заснув, згорнувшись бубликом, десь у закутку, де містилося лиш одне ліжко й зовсім не було вікон.

Коли він прокинувся, то не міг збагнути, чи то був день, чи ніч (годинник у нього забрали), не знав, що тут робить. Побачив, що праву руку йому знерухомили плечовою шиною. Перед тим зробили, звичайно, рентген і виявили якийсь перелом, але він нічого не пам’ятав. Підвівся в темряві й знайшов коридор. Він досі не оговтався після отриманих стусанів і вжитих ліків, а тепер йому довелося ще й скуштувати принад англійського життя, коли все робиться навпаки.

Корсо шукав вимикач з правого боку, а той розташовувався з лівого; хотів штовхнути двері, а мусив потягнути їх до себе; сподівався вийти в коридор, а надибав сходи, якими спочатку треба було підніматися, а тоді відразу спускатися (годі й уторопати, в чому полягав сенс такої зміни руху). Перечепився, намацав стіну, вилаявся і, нарешті, потрапив до вестибюля лікарні. А там йому в око впали відразу дві речі: вже світало, але світанок був на англійський манер (сірий і щільно замкнений, як дах у бункері), і біля стійки реєстратури на нього чекали двоє полісменів.

Він отримав своє причандалля й покірно рушив за церберами під дощем до службової машини (така ж смердюча тарантайка, як і французькі поліційні автівки). Він і гадки не мав, чи вони його збираються заарештувати (і не дивно: після численних порушень закону з його боку), підтримати, тицьнути йому під ніс галерею знімків скінхедівських мармиз, повідомити про ще одне вбивство, яке сталося напередодні в Блекпулі, або просто відправити додому першим потягом. А може, й усе разом.

Урешті-решт, його спровадили не до поліційного відділку, а відвели в якийсь польовий барак просто посеред Узбережжя Розваг — розслідування облави йшло повним ходом, і копи тинялися поміж атракціонів (завмерлих і мокрих після дощу) в пошуках доказів. Можна як раз та два віднайти дурнів, що «хотіли віддубасити педиків», але, очевидно, за справу взялися ґрунтовно.

Корсо сидів за пластиковим столом і мовчав, утупивши очі в свої документи й «пушку». Перед ним стояв Тім Вотерстон, закутаний у жовтий дощовик із флуоресцентними смугами. Він тримав у руках рацію й був схожий на керівника будівельного майданчика. Його карикатурність підкреслювали руда чуприна, міцна статура й бакенбарди, які б не посоромився носити сам Росомаха.

— Ми зробили кілька дзвінків… Тож тебе в Парижі добре знають.

— Це не завжди мені на користь.

Коп дико зареготав.

— Ти ба, а тут тебе ніхто не знає.

Корсо вже заповзявся розповісти про свої пригоди бездоганною англійською — свого часу Бомпар, після того, як він склав іспити на поліціянта, надумала відправити його на рік повчитися до Сполучених Штатів. Але зараз Вотерстона більше цікавила корида, яка відбулася минулої ночі:

— Хлопці, що на тебе напали, тужать за «Blood & Honor»[81].

— Ніколи не чув.

— Ти нічого від того не втратив: це ті варіяти, що досі вірять у нацистські нісенітниці. Переважно їм заборонено виступати в Блекпулі, але вчорашнім удалося-таки продертися. Ми їх відшукаємо — без питань.

Корсо було на це начхати.

— Ми покажемо тобі знімки для впізнання, — провадив далі англієць. — Що тобі сказали костоправи?

Стефан поглянув на пов’язку — перед тим він прихопив із собою історію хвороби.

— Дурниці. Перелом променевої кістки.

— Хлопці розтрощили тобі кістки, але витягли з халепи.

— Прошу?

— My God, французький коп стріляє собі куди-небудь за тридесять земель від своєї контори? На півночі Англії? Якби ти когось поранив або вбив, тебе б повісили без зайвих слів!

Корсо вголос своєї думки не висловив, лише поглянув у вікно. Дощ шмагав по бляшаній поверхні американських гірок, алмазом дряпав шиби. Він почувався на диво затишно під покрівлею халупи. Англія, попри зливи, нежить, потребу постійно пити гарячий чай, інколи може приносити радість. Він мерзлякувато зіщулився, і йому раптом закортіло повернутися в лікарняне ліжко, під вовняну ковдру.

Вотерстон поклав лікті на стіл і сперся на нього чималою вагою тіла.

— Забудь, це дрібниці. Мене лише цікавить, чому в середу ввечері ти опинився в кварталі педерастів зі зброєю в руках. По телефону мене повідомили, що ти провадиш кримінальне розслідування і вже цілий Париж підняв на ноги. Тож навіщо ти тепер блукаєш манівцями по наших чарівних теренах?

Корсо взяв у руки склянку й відпив теплої рідини — каву подали такою розбавленою, що можна було спокійно дивитися крізь склянку. Корсо трохи поміркував і все розповів. Дещо збрехав, аби якось пояснити, чому саме Собєскі відпустили на волю, але запевнив, що його вина не підлягає сумніву. Описав його втечу до Англії, стеження за допомогою GPS, зупинку в Манчестері й поїздку в Блекпул. Насамкінець сказав, що десь о 2-й ранку (він тоді поглянув на годинник) згас сателітарний маячок. Тобто Собєскі скористався кондомом або просто натрапив на апарат. Хай там як, а Корсо й надалі був переконаний, що Гом Соб скоїв убивство цієї ночі…

Запала тиша. Вотерстон так і не зняв