Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

їдемо потягом до Сан-Франциско. Після прибуття йдемо на зустріч з одним із засновників «Шести компаній» — другом Вільяма, який чекає на нас.

А це мій план: у потрібну мить я розкрию свою справжню особистість лідерам «Шести компаній». Вони знатимуть, що робити.

«Чи можна їм довіряти?» — питаю я Вільяма в листі.

«Про це можеш хвилюватися найменше, — пише він у відповідь. У нього товсті штрихи й важка рука, ніби це єдиний спосіб побачити та розібрати кожен його ієрогліф. — Це найстаріша, найпотужніша китайська організація в Америці. Якщо не можна довіряти їм, то кому тоді?».

Я згадую бочку з вугіллям, брудну кімнату, в якій тримали всіх дівчат з корабля, нічні крики в борделі. А потім уявляю собі представників «Шести компаній» — усі вони чомусь із татовим обличчям. Доброзичливі, великодушні й навіть героїчні. Зрештою, має ж бути у цьому світі хоч щось хороше. Хочеться в це вірити.

Є надія. А це вже щось.

У моєму серці небагато місця для суму, що доведеться покинути Нама й Лума, та все ж він є. Серед чоловіків, яких я зустрічала в Америці, вони були одними з небагатьох, хто не мав злих намірів, а просто радо прийняли мене й без осуду дозволили жити разом із ними. Коли я дивлюся, як Нам улещує покупців або як Лум насуплюється в окулярах, то думаю про кров, що тече в них. Ця сама кров тече й у мені, нагріта під тим самим боком сонця. Ми родом з однієї землі, говоримо мовами, які торкаються наших сердець. Гадаю, що за все це я могла б їх полюбити. Та все ж тримаю свій від’їзд у таємниці. Так само, як і в ситуації з Нельсоном, якщо розкажу правду, то покидáти їх стане важче.

— Навіть не думай про таке, — застерігає мене Лінь Дайю.

Однак я думаю. Думаю про банку на дні сміттєвого бака. Про те, що скло може тріснути від усього того, що всередині. Якось у хвилину слабкості й наївної печалі я шукаю цю банку, копирсаюся руками у гнилих фруктах і кипі вологих старих газет, хоча розумію, що її там уже давно немає.

— Це на краще, — втішає мене Лінь Дайю. — Тепер твоя рана повністю загоїться.

16

Зрештою мені не доводиться нічого вирішувати. Нельсон першим приходить до мене в останні вихідні серпня. Минули тижні, відколи ми бачилися востаннє. Я перефарбовую назву крамниці жирними літерами. Під літньою спекою фарба запікається до хрусткої скоринки.

— Привіт, — промовляє він. — Чому ти мене уникав?

— Я не уникав, — відповідаю. — Просто був зайнятим.

— У крамниці? Протестів більше не було, так?

— Хоч би й були, тобі що з того?

Пауза, різкий здивований вдих.

— Про що це ти? — питає Нельсон. — Ти ображений?

— Ні. А чому ти приховував це від мене?

— Приховував що?

— Сам знаєш.

Пензлик обм’як у моїй руці, жовта фарба стікає на землю.

— А, то це був ти.

Я мовчу.

— Керолайн клялася, що того дня щось чула, — веде він далі. — Постійно повторювала мені, що там, поміж дерев, щось було, а я їй не вірив. Тепер ясно, що це був ти. Так, Джейкобе? Це ти тоді був за деревами?

Я почуваюся ніяково, ніби пропустила щось, про що всі інші вже знали. Киваю йому й хочу, щоб він відвернувся.

— То ти засмучений, бо я приховав це від тебе? — Його голос м’який, навіть податливий. — Твоя правда. Ми ж друзі, а друзі так не роблять. Приймеш мої вибачення? Якщо хочеш, я все тобі розповім.

Він не сердиться й не звинувачує мене в шпигунстві. Я вперше повертаюся до нього обличчям. Від його погляду з мене злазить шкіра, оголюючи плоть.

— Ходімо, — каже він і простягає руку. Я беруся за неї.

* * *

Дівчину звати Керолайн. Вона старша сестра одного з Нельсонових учнів, яка сиділа разом з ними на кожному уроці та спостерігала, як Нельсон навчає сонат Баха й аранжування Вівальді. Він не надто надавав цьому значення — може, її просто цікавили братові успіхи. Аж ось одного разу, коли малий хлопчик не бачив, Керолайн засунула записку у футляр Нельсонової скрипки.

— Як мило, — промовляє Лінь Дайю та імітує блювотний позив.

Повернувшись у «Твінфлавер», сам на сам у його кімнаті Нельсон розповідає мені про неї.

— Світла, добра душа. — називає він її. — Керолайн усе своє життя прожила в Пірсі та мріє стати шкільною вчителькою. Вона дуже добре ладнає з дітьми.

— Її родина знає? — запитую я, на що Нельсон не відповідає. — Сподіваєшся одружитися з нею?

— Я ні на що не сподіваюся, — каже він. — Тим паче на одруження, принаймні доки нам це заборонено законом. Ні, я лише збираюся бути щасливим, допоки зможу.

Я уявляю собі, як Нельсон навчає в них удома молодшого брата, а Керолайн спостерігає за цим. Як вони потай переглядаються і прикрито всміхаються одне одному, бо знають, що пізніше, коли залишаться наодинці в Нельсоновій кімнаті або на галявині, ізольовані від зовнішнього світу, їхнє тепло зіллється воєдино. Руки Нельсона на її тонкій шиї, м’яке мерехтіння перетворюється на пісню.

«Яка ідеальна сцена», — думаю я собі. Не можу приховати ні гримаси на обличчі, ні глибинного бажання, що сіпається в животі.

«Не кривляйся, — сказала б мені мама. — Інакше обличчя заклякне й ти назавжди залишишся потворною». Але Нельсон не помічає. Він може тільки всміхатися. Проте це вже не та усмішка, яку він колись дарував Намові, Луму чи навіть мені. Вона легка й невимушена, як та, з якою він заснув напередодні вночі. Неначе Нельсонове обличчя теж заклякло, тільки ще й стало блаженним.

— А якщо вас упіймають? — питаю я. Пригадую, якось Лум знайшов у газеті одну історію про китайця, якого кинули у в’язницю на п’ятдесят днів за те, що він на вулиці обійняв білу жінку.

— Про нас ніхто не знає, — відповідає Нельсон. — Лише ти тепер.

Мені згадався бордель мадам Лі. Жодного з тих білих чоловіків, які переступали його поріг і кидалися на жінок, — точніше, на китайських дівчат, які вдавали з себе жінок, — ніколи не запроторювали за ґрати. Вони приходили й ішли відкрито. Хай хто були ці чоловіки, вони завжди пишалися