Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Довгий, зигзагоподібний спалах блискавки лише на долю секунди освітив поховання. Я встиг розгледіти обличчя Одрі і Реґа поруч. Лиця їх були бліді, а очі — широко розплющені. Справа від мене білів склеп, а трохи далі — в якихось п’ятдесяти кроках — стояв Елмер Генч!

Я встиг це розгледіти за якусь долю секунди, а потім знову довкола запанував непроглядний морок. Інстинктивно я схопився за пістолет.

— Стійте тут! — гукнув я і метнувся вперед.

Чортихаючись, досадував на те, що ліхтарик світить так слабо.

Його світло було мов розчерк пера на чорному безкрайньому оксамиті неба.

Елмера Генча ніде не було видно, хоча я знав, що він усе ще десь тут. Я чітко бачив його — високого, кістлявого та моторошного, що був ніби привид, який повстав з могили, докоряючи нам за те, що ми потривожили його вічний сон.

Липкий холодний піт стікав мені за комір сорочки. Я був нажаханий. Від страху мені пересохло в горлі, кров застигла в жилах, а ноги стали, мов ватяні.

Сенсу продовжувати пошуки не було. Генч міг заховатися будь-де. Він міг бути поруч, за мною чи просто переді мною. Міг навіть розчинитися в повітрі.

Я повернувся назад до склепу. Одрі та Реґ так там і стояли, наче закам’янілі.

— Що це було? — запитав Реґ, і зуби його клацали.

— Тут є Генч, — пояснив я, намагаючись вимовити це якомога спокійніше. — Я його бачив.

Реґ втупив погляд у темряву.

— Цей упир! — сказав він, задихаючись. — Мерщій забираймося звідси! З мене вже досить цього всього!

Я сунув йому в руку пістолет.

— Ми з Одрі зайдемо в гробницю, — сказав я, — а ви пильнуйте, щоб Генч не потурбував нас. Це буде ваше завдання.

— Не думаю, що з мене вийде детектив, — відповів він, і голос його задрижав. — Гадаю, мені краще облишити це заняття.

Але я його вже не слухав. Тремтячими руками вставив ключ у замок залізної брами і провернув його. Штовхнув хвіртку. Одрі йшла за мною услід. Тим самим ключем відчинив масивні двері мармурового склепу. Ми з Одрі спустилися на кілька сходинок вниз та опинилися в фамільній усипальниці. На нас війнуло запахом смерті та задушливим ароматом зів’ялих квітів.

Одрі вклала свою холодну долоню в мою.

— Я боюся! — промовила вона.

— Ш-ш-ш! — шикнув я на неї, прислухаючись.

Над нами загуркотів грім і завмер, відлунюючи десь вдалині. Я чув поруч пришвидшене дихання Одрі. Химерний промінь ліхтарика помандрував квадратним приміщенням. Я розгледів стелажі — і на кожній поличці лежало по труні. Усього я нарахував їх п’ять.

— Де Реґ? — запитав я, не рухаючись, схвильовано дивлячись на домовини.

— Коло дверей, — відповіла Одрі високим неприродним голосом.

— Спокійніше, крихітко, — підбадьорливо сказав я, кладучи руку їй на плече. — Вже за мить ми звідси підемо!

І я повернувся до дверей, врешті помітивши Реґа, що в напруженій позі застиг, вдивляючись в темряву.

— Будь пильний, Реґу, — прошепотів я. — Стріляй, щойно зауважиш щось підозріле!

— Заради Бога! — попрохав Реґ. — Швидше там закінчуйте! Я тут із вами посивію!

Я розумів його почуття — сам почувався не краще. На саму думку про те, що Емлер Генч чигає десь тут, у темряві, мене починало трясти. Мені не так було би страшно, якби я міг його бачити, але гроза, цілковита темрява та Емлер Генч на додачу — все це вже було занадто!

Я віддав Одрі ліхтарик.

— Стій, де стоїш, і присвіти мені так, щоб я зміг щось побачити, — промовив я. — Маю намір відчинити одну з трун.

Я почув, як вона затамувала дихання.

— Не роби цього, — попрохала вона. — Марку... будь ласка!... це ж просто жахливо! Ти не можеш цього зробити!

Я дістав із кишені довгу тонку викрутку, котру завбачливо прихопив із машини.

— Мушу це зробити, люба! — додав я. — Іншого шляху встановити істину просто немає!

Я полишив Одрі і підійшов до широкого стелажа просто переді мною. Там були розміщені дві труни з червоного дерева. Їхні сріблясті ручки зблиснули при світлі ліхтарика.

Коли я спробував прочитати написане на мідній табличці, пригвинченій до однієї з домовин, світло несподівано застрибало вгору-вниз.

Я обернувся й поглянув на Одрі. Вона побіліла і, здавалося, ось-ось зімліє. Я підскочив до неї і підхопив на руки.

— Ой, вибач — мені дуже шкода, — м’яко сказав я. — Не слід було брати тебе з собою. Послухай-но — йди краще до Реґа!

Вона хитнула головою.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона, вчепившись у мене. — Просто тут нічим дихати і я... дуже налякана! Я присяду на мить, і все буде в порядку.

Я взяв у неї ліхтарик, і вона присіла на верхній щабель мармурових сходів.

— Що відбувається? — непевним голосом запитав Реґ.

— Пильнуйте Генча, — одповів я. — Не зважайте на те, що відбувається тут.

— Я й пильную, — озвався він. — Надворі темно, хоч в око стрель — навіть громовиці вже не блискають. Я би дуже хотів, щоб ви швидше зав’язували з усім цим. Я хочу додому.

— Можеш потерпіти ще п’ять хвилин? — спитав я в Одрі. — Я довше не буду.

— Звісно, — сказала вона, але вигляд мала такий, що я за неї злякався.

Тож уже з ліхтариком я повернувся до трун. Я й сам був добряче наляканий, однак, якщо хотів довести справу до кінця, мусив пройти й через це.

Я вивчив табличку на першій домовині. Там було написано:

«Гаррі Мак-Клей. 1900-1945».

Я почав веселеньку справу з відгвинчування кришки труни. Руки мої були мокрі від поту й зрадницьки тремтіли. Викрутка постійно зривалася з пазів, а одного разу зісковзнула так, що залишила довгу відмітину на полірованій поверхні труни. Десь вдалині вдарив грім. Тож тепер у вологому, задушливому склепі було чутно лише поскрипування викрутки та моє важке дихання.

Нарешті я відгвинтив усі шурупи і відступив трохи, надто наляканий, щоб продовжувати своє заняття. Світло ліхтарика підсвітило протилежну стіну склепу, і на ній відбилася моя тінь. Я поклав викрутку на поличку і витер спітнілі руки носовичком.

Одрі спитала приглушеним голосом:

— Ну що там?

Я оглянувся на неї. Вона вже встала і спробувала зробити кілька кроків назустріч мені, але