Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

— Візьмемо моє авто, — озвався Фрост уже від дверей. — Нам знадобиться навігатор.

— Я теж поїду, — мовила Медея.

— Ні, — зупинила її Джейн.

— Вона моя дочка.

— Саме тому мусите триматися подалі. Щоб не відволікати нас.

Джейн пристебнула кобуру, і вигляд зброї мав говорити сам за себе. «Це серйозна справа. Не для цивільних».

— Я хочу щось зробити, — наполягала Медея. — Я мушу щось зробити.

Джейн розвернулася до неї й побачила вкрай рішучу жінку, готову до бою. Але це був не її бій, так не годилося.

— Найкраще, що ви нині можете зробити, це лишитися тут, — сказала їй детектив. — І замкнути двері.

Веллі-вей виявилася самотньою сільською дорогою, обабіч якої так густо росли дерева, що за ними не видно було будинків. Номер на поштовій скриньці на узбіччі дав знати, що адреса правильна, але в темряві не було видно нічого, крім початку гравійної доріжки, що зникала в лісі. Джейн відкрила поштову скриньку: там лежала волога купа рекламних журналів, усі адресовані «МЕШКАНЦЮ БУДИНКУ».

— Якщо тут хтось і живе, то пошту вони давно не забирали, — сказала вона. — Навряд чи хтось удома.

— То ніхто не буде проти, якщо ми перевіримо, — відповів їй Фрост.

Авто повільно котилося доріжкою, під колесами потріскував гравій. Дерева росли так густо, що дому не було видно аж до повороту. Колись це, мабуть, був гарний літній будинок із гострим дахом і великим ґанком, але бур’яни, що пробилися на газоні, перекрили увесь фундамент, голодні лози обвили перила, наче готові поглинути увесь дім та його нещасливих жильців.

— На вигляд закинутий, — зауважив Фрост.

— Піду роззирнуся.

Джейн потяглася до ручки і вже майже відчинила дверцята, коли почула застережне клацання ланцюга, зловісне, мов звук, що йде від гримучої змії.

Із темряви вирвалося щось чорне.

Ріццолі зойкнула й відсахнулася, коли в авто врізався пітбуль, дряпаючи скло пазурами. Крізь вікно було видно, як сяють білі ікла.

— Господи! — вигукнула детектив. — Де він, у дідька, взявся?

Гавкіт став божевільним, пес шкрябав авто пазурами так, наче намагався розідрати метал.

— Мені це не подобається, — сказав Фрост.

Ріццолі зареготала нестримним диким сміхом у тісноті автомобіля.

— Я так само не дуже в захваті.

— Ні, мені не подобається те, що він сидить на ланцюгу. Будинок здається закинутим, то хто тоді годує собаку?

Вона пильно вдивилася у дім, у темні вікна, які, здавалося, відповідали їй недоброзичливим поглядом.

— Твоя правда, — мовила стиха. — Це неправильно.

— Час викликати підкріплення, — сказав Фрост і потягнувся по мобільний.

Шансу набрати номер у нього не було.

Перший постріл розтрощив вікно.

Уламки пекучого скла полетіли Джейн в обличчя. Вона пірнула під приладову дошку, а тим часом ніч струсонув другий вибух, і в авто врізалася ще одна куля. Фрост так само сховався, і Ріццолі побачила його спотворене панікою лице, поки вони намацували зброю, зіщулившись за кілька сантиметрів одне від одного.

Третя куля дзенькнула об метал.

Усередину авто почав просочуватися зловісний запах. Від випарів у Джейн запекло в очах, почало дерти в горлі. Напарники витріщилися одне на одного, і вона зрозуміла, що Фрост теж зауважив запах.

«Бензин».

Вони майже одночасно розчахнули дверцята, кожне зі свого боку. Джейн вистрибнула з авто й відкотилася геть, коли ожили перші язики вогню. Вона не бачила, чи вибрався з машини Фрост, могла тільки сподіватися на те, що він устиг відповзти, бо за мить паливний бак вибухнув. Вікна розлетілися, сяюче пекельне полум’я злетіло до неба.

Землю засипали уламки скла, і Джейн помчала в укриття. Колючий підлісок роздирав рукави, чіплявся за руки. Вона сховалася за дерево, вчепившись у кору, яка сипалася в неї під руками. Джейн намагалася хоч краєм ока побачити нападника, але бачила лише вогонь, який жер те, що лишилося від Фростового авто. Собака, у божевільному захваті від вогню, носився двором, завиваючи, а за ним калатав ланцюг.

Пролунав ще один постріл. Ріццолі почула вигук болю, тріскіт підліску.

«Фроста підстрелили!»

Вона побачила крізь завісу вогню й диму, як із будинку на ґанок вийшов стрілець. Сяйво полум’я кидало полиски на біляве волосся жінки. Піднявши рушницю, вона вийшла на світло. Аж тоді Джейн побачила обличчя Деббі Дюк.

Ні, не Деббі. Керрі Отто.

Керрі спустилася з ґанку, наставивши рушницю, щоб прикінчити Фроста.

Джейн вистрелила першою. Натискаючи на спусковий гачок, жадала, щоб постріл виявився вбивчим. Вона не відчувала ані страху, ані вагань — холодна, контрольована лють охопила її тіло й скерувала руку. Вона вистрелила тричі поспіль — один, два, три. Кулі врізалися у ціль, наче хтось гатив кулаком їй у груди. Керрі смикнулася, відсахнулася, впустила рушницю й упала на сходи до будинку.

Важко дихаючи, Ріццолі обережно пішла вперед, стискала зброю, не зводячи очей із цілі. Керрі лежала й стогнала, розкинувшись на сходах; у напіврозплющених очах відбивалися сатанинські полиски вогню. Джейн глянула в бік Фроста й побачила, що він лежить на краю лісу.

«Будь ласка, будь живий. Не помирай».

Вона змогла зробити лише кілька кроків у його бік: у спину врізався пітбуль.

Їй здавалося, що ланцюг пса до неї не дотягнеться, вона не бачила, як собака кинувся на неї, не мала часу підготуватися. Від нападу поточилася, виставила руки, щоб пом’якшити падіння, і вже на землі почула, як тріснула кістка: зап’ясток не витримав під вагою тіла. Біль був такий, що навіть собачі ікла, які зійшлися на її плечі, здалися дрібницею, на яку можна не зважати перед лицем справжньої агонії. Звиваючись, Ріццолі перекотилася на спину, усією вагою на пса, але той не відпустив її. Дотягнутися до пістолета вона не могла. Права рука безпорадно висіла. Жінка не мала змоги збити із себе тварину чи схопити її за горло, тож вона гатила ліктем у собачий живіт, знову і знову, аж поки не тріснули ребра.

Пес заскавучав від болю й розтиснув щелепи. Ріццолі відкотилася, зіп’ялася на коліна. Аж тоді, глянувши на пса, що скиглив на землі, вона помітила, що на нашийнику більше не було ланцюга. Як він звільнився? Хто його відпустив?

Відповідь на ці запитання з’явилася з тіней.

Джиммі Отто вийшов на освітлене вогнем місце, штовхаючи Джозефіну перед собою, як живий щит. Ріццолі кинулася до своєї зброї, але постріл змусив її відсахнутися — куля вдарилася об землю за кілька сантиметрів від руки. Навіть якби вона мала змогу дотягнутися до пістолета, то не наважилася б вистрелити, поки між ними була Джозефіна. Тож вона безпорадно стояла навколішки, а Джиммі Отто зупинився біля палаючого авто: на обличчі полиски полум’я, на скроні — огидний чорний синець. Джозефіна шкандибала поперед нього у своєму гіпсі. Голова була геть безволоса. Джиммі притиснув пістолет їй до скроні, й очі жінки розширилися від жаху.

— Відійди від пістолета, — наказав він Джейн. — Мерщій!

Ріццолі підвелася, притримуючи зламаний зап’ясток лівою рукою. Їй було так боляче, що шлунок стиснула нудота, мозок відключився саме тоді, коли був потрібен найбільше. Детектив стояла, похитуючись, перед очима стрибали чорні цятки, на шкірі виступив