Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

подумає, що Україну знову можна з Короною зв’язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!

— Я цього не зроблю.

— Не зробиш? От бачиш, а вони бандуриста твого, Тараса Вересая, на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.

— Як то? — скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. — Так я ж його майже всиновив!

— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?

Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.

— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?

— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.

— Я того не зроблю, — просопів татарин. — Не станемо безборонних різати.

— Добре, заплачу ногайцям, — буркнув козацький гетьман. — Ще десять тисяч дам.

— Готівкою? Зараз?

— Тільки денця з бочок відіб’ю.

— А я, — сказав Богун, — живцем хочу одного бранця. Заплачу. І добре заплачу.

— За кого?

— За красноставського старосту, Марка Собеського.

— І як його впізнати?

— На руці у нього срібний перстень з Яніною. Це герб, що зображає поле в полі.

— Добре, Юрку, — сказав Хмельницький. — За вікторію нагорода тобі таки належить. Їдь до ногайців та передай їм, що час з ляхами кінчати.

*****

Їх вели через степ цілий день. Татари підганяли бранців нагаями, добивали поранених та тих, що падали від виснаження. Армія Хмельницького йшла на Ямпіль старим шляхом, що ішов від Чигирина до Ясс. Далеко позаду, серед туманів та надрічних підмоклих лугів залишилося закривавлене, покрите трупами батовське поле, на якому тепер царювали вовки та круки. І ще більш дикі, ніж звірі, селяни-різуни з-над Бугу, яки прокрадалися сюди тихцем, щоб грабувати трупи. Там тепер під їхніми личаками лежала зараз могутність Речі Посполитої; в пилу та грязюці поневірялися гусарські крила та хоругви, шляхетські персні та кільця, бунчуки та шаблі… Пшиємський, Собеський, Корицький і Гродзицький йшли в юрбі товаришів, почтових, військових слуг та жовнірів з полків іноземного строю. Поранені, покриті засохлою кров’ю, вони йшли і йшли…

— Аби тільки орда ясир поділила, і тоді вже добре будев, — простогнав Корицький. — Я знаю Ахмета, буджацького татарина, бо то ж мій побратим. Він нас врятує.

— Тихше, — буркнув Циклоп Гродзицький. — Зараз ясир поділять, бо он вже нові татари їдуть!

Козаки та ногайці звільнили, дозволили затриматися натрудженим бранцям. До стражників під’їжджали все нові і нові групи ординців. Собеський придивлявся, як вони розмовляли, кричачи та погрожуючи один другому. А потім новоприбулі рушили в сторону бранців.

Четверо татарів під’їхало ближче — їх командир в шишаку з тюрбаном, в кольчузі та кожусі вткнув чорні, скісні очі в Гродзицькім.

— Аллах! — скрикнув він, з задоволенням б’ючи себе по жирному пузі. — Мірза Гродзицький! Він наш!

За його вказівкою ординці скочили вперед, схопили та витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів. Його швидко підірвали, всадили на коня. Хтось накинув на спину шляхтичу старий, потертий кожух, інший зірвав з його голови ковпак та поміняв його на хутряну татарську шапку. Всього лише мить — і ніхто не міг оговтатися, як ординці галопом від’їхали від бранців.

— І що це, під три чорти, повинно означати? — спитав Пшиємський.

Відповіді він не дочекався. Ногайці почали підганяти колонну до подальшої ходи. Однак, щохвилини до бранців припадали невеличкі групки татарів, хватали по два – три жовніра — вибираючи тих, хто був з багатшим одягом. Всіх їх саджали на коней і… одягали по-татарськи.

— Ваші милості, ваші милості! — скрикнув знайомий голос.

Собеський поглянув убік. Крізь юрбу до них протискався довговолосий чоловік в рваному, закривавленому колеті.

— Дантез! Всякий дух Пана Бога хвалить! Ти живий?!

— Та що ж це за життя, прошу вашої милості.

— Та хоча б одного забив?

— Рапірою навіть не встиг захиститися. Схопили мене, собаки, на аркан, і ото всієї моєї воячки. Але не час про це. Ваші милості, треба звідси тікати.

— Але ж як? На крилах?

— Ваші милості, до татарів козаки приїхали. Кричали, щоб усіх бранців вирізати.

— Не може того бути, — сказав Корицький. — Татари бранців не вбивають. Нас же заради окупу взяли.

— А ти що, руську мову знаєш?

— Вони по-польськи волали, щоб ординці їх зрозуміти могли.

— Поживемо, побачимо…

Козаки й татари пригнали їх на луг побіля невеликої річечки. Собеський помітив, як з-за дерев біля струменю виїжджає величенький загін молодців, на чолі якого їхав величезний чолов’яга з чорними бровами та довгими, посивілими вусами. То був Богдан Зиновій Хмельницький! Козацький гетьман указав булавою на бранців.

— Алла! Алла! — розкричалися багаточисленні голоси.

З-за дерев, з-за високих трав вискочили збройні. Вони не були на конях, не носили коштовних шат чи такої ж зброї. Одягнені в шкіри та обернені міхом наверх кожухах, вони були подібні, скоріше, на зграю диких звірів, ніж на воїнів з орди. Староста відразу ж пізнав їх. То були ногайці — найдикіші та найстрашніші з татарів.

Немов буря вскочили вони поміж бранців і почали сікти, бити, розбивати голови шаблями та булатом, пробивати списами. Жовніри захвилювалися, хотіли втікати, але ж не було куди. Лава кінних татарів стискала їх ззаду та з боків. А потім від чола колони піднявся страшний, все пронизуючий крик сотень горлянок:

— Ісусе і Марія!!!

Татарські