Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

списи і стріли ворогів, відганяють вогонь і прикликають вітер. Такі кораблі рідко повертаються. Навіть дошок від такого судна потім не знайдеш. Тому що, бач, стріла, політ якої ти змінив, повинна кудись упасти. Вітер, який прилетить на поклик, справить шторм або штиль на кілька днів. Пісенник вигинає лінії доль, а ті потім перетворюються на вузол. Усе, що так начаруєш, повертається потім двічі і щоразу в гіршому вигляді, або світ навколо стає потворнішим. Нічого не буває задарма.

— Я тільки хочу його побачити. Хочу зрозуміти, що воно таке.

Ґрунальді відпиває ще ковток і чухає під ярмулкою. З вогняною бородою і жовтим волоссям він мав би виглядати наче клоун, але не справляє на мене такого враження. Хіба що я призвичаївся. Славний хлоп’яга, але що мені це дасть.

Я їх не знайду. Потрібен слід. Натяк. Але у мене немає нічого. Потрібна гіпотеза. Робоче пояснення. Без цього я просто буду витріщатися з відкритим ротом на дедалі дивніші події. Шукаю чотирьох осіб серед тисяч на дикому континенті. Мільйони гектарів лісу, гір і пусток. Тисячі селищ і жодної мапи. Немає ані документів, ані влади. Людина має те ім’я, яким назветься. Якщо ніхто тебе не запам’ятав, ти тут не існуєш.

Навколо нашого столика раз у раз проходить хтось, хто, з точки зору місцевих, дивакувато одягнений і не знає мови. Величезний чолов’яга з розтягнутими вухами і опуклими візерунками шрамів на мідних щоках, убраний лише у вишитий жилет і шаровари. Потім проходить хтось у білому плащі, що приховує все тіло, дуже високий і худий, але не відомо навіть, якої він статі. Очну щілину в чалмі закриває сітка з пацьорками, не видно навіть очей, з клубів білих складок виступає лише худа рука, що тримає різьблену кістяну паличку з пучком червоного кінського волосся на кінчику. Ніхто не звертає на них уваги. Щоб їх запам’ятали, моїм ученим довелося б в’їхати сюди на рожевому кадиллаку 1957 року.

Тут занадто багато метушні.

— Пливи з нами, — пропонує Ґрунальді. — Якщо не знайдеш своїх, то перезимуєш у мене. Попливемо Драґоріною вгору до країни Вогню. Може, і Атлейф захоче, щоб ти залишився при його дворі?

Я усміхаюся:

— Подивимося.

— Цього року небагато нас повертається, — несподівано каже він. — Ми випливли трьома кораблями. Три чудових траккени, по п’ятдесят хлопців на кожному. Повертаємося одним і в двадцятьох. Це не буде весела зустріч.

Я піднімаю брову, але він одним ковтком випиває вміст рогу й більше нічого не каже.

Я залишаю його на час і йду чогось шукати. Сам, власне, не знаю, чого.

Мене вчили безлічі речей. Я можу розмовляти на шести місцевих мовах, можу бачити в темряві, зниклих землян зумів би навіть відчути. Але не за кілька років.

Кружляю навколо прилавків. Їх стає дедалі більше. Поруч зі стаціонарними збитими з балок і прикритими навісами конструкціями, в яких торгують місцеві, стають вози, з яких продають хутро, зброю, прикраси, цвяхи, найрізноманітніший товар. На порожньому ще вранці лузі, поруч із гирлом, стоять намети та огорожі, в які зганяють худобу і коней. У фйорді постійно з’являються нові вовчі кораблі. Згортають свої схожі на жалюзі вітрила, кидають якір і встають, де хто зуміє. Натовп зростає з кожною секундою. Горять багаття, лунають барабани і пісні. Куди не глянь, навіть на далекому протилежному березі, моряки ставлять намети. Достатньо двох козел для бізань-щогли, на які спирається гик і зверху накидається вітрило.

Берег і кордони таборів патрулюють групки озброєних людей, які стежать, щоб жоден моряк не прихопив у місто серйознішої зброї. Самі ж мало не згинаються під її вагою. Шоломи, щити, списи, сокири, мечі, панцирі. Повний набір, що грізно брязкоче і виблискує на сонці.

Між прилавками вже доводиться проштовхуватися. Я роззираюся. Весь час перевіряю сотні облич навколо — жіночих, чоловічих, білих, мідних, з зеленувато-оливковою і синьо-блакитною шкірою, реєструю тисячі кіс, борід, вусів, хвостів, чубів, татуювань, бачу наповнені бронзою, синявою і чорнотою нелюдські очі, пропускаю крізь вуха тисячі слів різними мовами. Вистежую.

Знаю, що досить буде почути знайоме слово або побачити людське око з круглою райдужкою в обрамленні білка, округле обличчя, ніс картоплиною або відстовбурчені вуха…

Місця, які можна прийняти за стаціонарні крамниці, склади й контори, розташовані там, де будинки стоять біля самого берега фйорду. Це похмурого вигляду дерев’яні будівлі, повні товарів або заставлені важкими столами. Тут — резиденції найсерйозніших купців. Вони сидять на стільцях перед своїми будинками або на краю помосту, п’ють пиво, теревенять або грають у плашки. Одиничних невільників, коней чи худобу купують на площі. Там панує роздріб. Тут же торгують стадами, десятками людей і цілими кораблями товарів. Це помітно.

Ось старий чоловік сидить на діжці і дивиться з-під примружених повік на «вовчі кораблі», що сунуть по річці. Його сусіди метушаться біля прилавків і викочують повні пива діжки туди, де найбільше спраглих горлянок, печуть курей і рибу або торгуються за заморські товари. Там суцільні крики і театр, суперечки через кожного коня, коло воску, кожну грудочку пахощів чи відшліфований кинджал. Але там течуть мідяки, щонайбільше тонкі срібні бляшки. З рук до рук переходять жмені монет, «мушель», в кращому випадку — марок і шеклів.

Тут все інакше. Цей навіть дупи не хоче підняти. Сидить і обрізає ножичком шматочки сиру. Але досить поглянути на вишитий шовк його каптана, на чоботи зі срібними прикрасами, на охороні амулети, привезені з усього світу, на сяюче сріблом хутро, яке він підклав собі під дупу. Тільки гляньте на викладені у крамниці товари, прикриті шматком сукна, подивіться на точні ваги з полірованого золота, срібла і кістки, що весь час у нього під рукою. На них зважують золото і дорогоцінне каміння. Тут дзвенять важкі крони, денари і ґвіхти.

Подивіться на чоловіків, які вештаються в тіні крамниці, ні на мить не відкладаючи сокири