Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

скаже, що я не жонатий чоловік і не громадянин міста Нью-Йорк, графства Нью-Йорк, штату Нью-Йорк… Стен зліз на стілець і, б’ючи кулаком одної руки об долоню другої, починає промову. — Друзі ри-и-и-имляни, земляки, позичте мені п’ять долярів… Ми прийшли б-и-и-и-ити цезаря, а не ви-и-и-хваляти його… Згідно з конституцією міста Нью-Йорк, графства Нью-Йорк, штату Нью-Йорк, належно ствердженою і підписаною від генерального прокурора, згідно з актом року 1888-го, липня 13-го… до сто бісів римського папу!

— А ну, досить там варнякати!

— Хлопці, викиньте цього… він не наш… Хто знає, як він потрапив сюди… а п’яний, як ніч.

Стен, заплющивши очі, стрибає в самісіньку гущу кулаків. Хтось вцілив йому в око, хтось у щелепу, і він, немов куля, вилетів на мовчазну вулицю, у прохолодну мряку. Ха-ха-ха!

Бо я парубок, живу самотою,

І ще зосталася річка одна,

Ще одну річку до Йордану

Треба переплисти…

Коли отямився, в обличчя йому дув холодний вітер, а він сидів на пороні. Зуби йому цокотіли, він увесь трусився. У мене біла гарячка… Хто я? Де я? У місті Нью-Йорк, штату Нью-Йорк… Стенвуд Емері, років двадцять два, професія — студент… Перляйн Андерсон, років двадцять один, професія — акторка. До сто чортів її! У мене зоставалося сорок дев’ять долярів і вісім сентів, але де у дідька я був? І ніхто не бив мене. І зовсім немає у мене білої гарячки. Почуваю себе розкішно, тільки трохи знесилений. Все, що мені потрібно тепер, — це випити. Хіба ні? Тю, я гадав, що тут хтось є. Краще, мабуть, не патякати.

Сорок дев’ять долярів висіло на стінці,

Сорок дев'ять долярів висіло на стінці.

За цинковою водою — високі мури. Березовий гай приміських будинків тремтів у рожевім ранку, немов звуки сурми у шоколядно-брунатному тумані. Коли порон надійшов ближче до берега, будинки зімкнулись у ґранітну гору з узькими немов ножем прорізаними межигір’ями. Порон близько пройшов повз діжкуватий пароплав, що стояв на якорі, так дуже схилений у бік Стена, що той міг добре бачити всі чардаки. Біля пароплава стояв буксир з Елліс Айленда. З помосту захаращеного немов динями, повернутими вгору обличчями, тхнуло кислим духом. Кружляли, скиглячи, три чайки. Одна чайка ширяла спіралею, біле крило впіймало промінь сонця, чайка зависла нерухомо у білозолотому сяйві. Над сизосинєю, як слива, биндою хмар за східньою частиною Нью-Йорку висунувся краєчок сонця. Мільйони вікон спалахнули полум'ям. З міста линув гомін і скрегіт.

Парами звірі ідуть,

Кенґуру. слонів ведуть,

Ще одну річку до Йордану,

Треба переплисти.

У білому світлі срібні чайки кружляють над порозбиваними скриньками, гнилими головками капусти й помаранчовими шкоринками, що лінькувато, повільно зринають поміж розщеплених дощок. Зелена піна шумує під круглою провою порона, а він гальмує течію, ковтає збурену воду, тріскотить і повагом прослизає в причал. Крутяться, брязкаючи ланцюгами, коливороти, застава зноситься вгору. Стен ступає через промежінь і, похитуючись, простує крізь пропахлий гноєм дерев’яний тунель поронної пристані до соняшного світла скла і лавок Беттері. Сідає на лавці, обхопивши руками коліна, щоб вони не тремтіли. Голова йому деренчить, неначе механічне піяно.

З бубонцями на пальцях, з перснями на нозі

Їде біла діва на великім коні,

Несучи нещастя з собою…

Були собі Вавилон і Ніневія, збудовано їх із цегли. Атени сяяли золотом і білими колонами. Рим підтримували широкі кам'яні склепіння. Константинопіль, немов велетенськими свічками, горить мінаретами навколо Золотого Рогу… Ще одну річку треба переплисти. Криця, скло, черепиця — матеріял, з якого будуватимуть небосяги. Скупчені на вузькому острові мільйоновіконні будівлі блищать, нагромаджуються піраміда на піраміду, неначе білі хмари перед грозовицею…

Сорок днів із неба лило

І сорок ночей лило, —

Й під різдво ревли чорториї.

Лиш один чоловік пережив потоп —

Довгий Джек з Панамської Шиї.

— До дідька, мені хотілось би бути небосягом!

Замок крутився, відкидав ключа. Стен обачно перечекав і вміло впіймав його. Вскочив стрімголов у відчинені двері й побіг довгим передпокоєм аж до опочивальні, кличучи Перляйн. Тхнуло якось чудно, тхнуло духом Перляйн, до дідька його! Стен узявся рукою за стілець; стілець хотів утекти, мотнувся над головою Стеновою і влучив з тріскотом у вікно, скло затремтіло і задзвеніло. Стен визирнув у вікно — вулиця стала цапки, а на неї здиралася пожежна машина, тягнучи за собою складену драбину й пронизувате виття сірени. Пожежа, пожежа, лийте воду, горить Шотляндія. На тисячу долярів збитків, на сто тисяч долярів збитків, на мільйон долярів збитків. Небосяги вибухають угору, немов полум’я, в полум’ї полум’я. Він одсахнувся назад у кімнату. Стіл перевернувся догори ногами. Поличка з порцеляною стрибнула на стіл. Дубові стільці полізли на газовий ріжок. Лийте воду, горить Шотляндія! Не подобається цей дух у місті Нью-Йорк, графства Нью-Йорк, штату Нью-Йорк. Він лежав горілиць на підлозі в кухні, що крутилася, й сміявся, сміявся. Єдина людина, що пережила потоп, це велика діва на білому коні. Вгору, в полум’я, вгору, вгору! «Гас» — прошепотів маснопикий бідон у кутку кухні. Лийте воду! Він стояв, хитаючися, на рипучому перевернутому стільці, на рипучому перевернутому столі. Гас лизав його білим холодним язиком. Сягнув до ріжка, згріб його, ріжок піддався. Він лежав спиною в калюжі, черкаючи сірники. Мокрі, вони не горіли. Тоді, сірничок спалахнув, запалився. Він дбайливо затулив огонь долонями.

-----

— О, мій чоловік страшенно амбітний, — говорила Перляйн синій, смугнастій бавовняній жінці в бакалійній крамниці. — Щоправда, любить повеселитись і все таке інше, але з усіх людей, що я знаю, найамбітніший. Він хоче переконати старого батька, щоб той послав нас за кордон, де він студіюватиме архітектуру. Хоче бути архітектором.

— Алеж це буде дуже добре для вас, отака подорож… Більше нічого, міс?

— Ні, здасться не забула нічого… Якби це був хто інший, я непокоїлась би. Уже два дні, як не бачила його. Певно, пішов десь до свого тата.

— І ви недавнечко побралися?

— Я не розповідала б вам, якби щось було не гаразд, хіба ні? Але він поводиться статечно й гідно… До побачення, місис Робінзон.

Вона взяла пакунки під пахву і, розмахуючи гаптованою намистинами сумкою, що була в неї у вільній руці, вийшла на вулицю. Сонце ще пригрівало, хоч вітер ніс уже подих осени. Дала пенні сліпому, що крутив на катеринці вальс із «Веселої Вдови». Слід трохи погримати на нього, коли він прийде, щоб не взяв за звичку часто тікати з дому. Повернула на 200-ту вулицю. На тротуарах збиралася юрба, із вікон визирали люди. Десь пожежа. Вдихнула сморід