Марта Хіллерс - Жінка в Берліні, Марта Хіллерс

природного. Це глибоко закладено в їхній натурі. Коли я була там, надто першого разу, в мене вкрали все, що тільки могли: дамську сумочку, папку для документів, пальто, рукавиці, будильник, панчохи, що сушилися у ванній. Якось у бюро, де сиділо троє співробітників, у мене вкрали манікюрні ножиці — і то в ту єдину мить, коли я нагнулася над нижньою шухлядою, щоб знайти там одне фото. Злодієм міг бути лише хтось із трьох присутніх — а на вигляд усі були привітні і з гарними манерами. Я не наважилася навіть рота відкрити, тільки обшукувала свій робочий стіл, аж розчервонілася через інцидент, — а троє співробітників тим часом працювали собі, наче нічого й не сталося. Я знаю, що звичайні росіяни не мали змоги купити такі ножички. Без сумніву, грабунки спричинено бідністю — тепер це проривається і в нас. Але росіяни цуплять дуже по-особливому: якось щиросердо і ніби самоочевидно. Це просто стається, ну і що ти з цим поробиш?

Цілий день на нас знову напосідали хлопці зі своєю звичною пропозицією: «Сало, яйця — спати вдома». Один ніяк не хотів відстати від мене, потай показував двадцятимаркову купюру, натякав, що докладе туди ще одну, якщо зганяю з ним швиденько у барак… Перед цим він пропонував те саме маленькій Ґерті.

Сьогодні разом із нами працювала ще одна росіянка — дружина чи подруга капітана, пишногруда білявка. Вона прала чоловічі сорочки зі штучного шовку і мугикала «ла-ла-ла» на мелодію німецького шляґера, який, мабуть, слухала на грамофоні. Ґерті й друга жінка мали чисті голоси, тож приєдналися. Росіянка усміхнулася до нас. Повіяло привітністю.

На вулиці ідеальна погода, щоб сушити вбрання: сонячно і вітряно. Більшість росіян сплять десь на території. Ніхто нас не щипав і не мацав. Тож ми просто собі прали. Якось розмова звернула на поезію. З’ясувалося, що Ґерті знає пів шкільної хрестоматії напам’ять. Я теж долучилася, і певний час над балією лунали рядки Мьоріке, Айхендорфа, Ленау і Ґете. Ґерті, опустивши очі: «Ти теж спочинеш скоро, — / лиш зачекай»[33]. І, зітхнувши: «Якби ж то!» Друга праля тільки похитала головою. Вона майже в два з половиною рази старша за маленьку Ґерті, але навіть не допускає думок про смерть. Вона постійно повторює: «І це теж мине».

Близько 20-ї я втомлена повернулася додому. І там з’ясувалося, що «дому» в мене більше немає. Пан Паулі влаштував удові давно очікуваний скандал із приводу майже порожнього коша з картоплею і поставив ультиматум, щоб вона мене більше не годувала й заборонила тут жити. Ну, так, мої акції впали майже до нуля відтоді, як Ніколай розчинився повітрі, а на горизонті не з’явився жоден новий кандидат на ліжко. Вдова зніяковіла і все тягнула, перестрівши мене в коридорі, бо не знала, як переказати сумну звістку. Мовляв, з одного боку, я їй подобаюся: нас об’єднали лихі часи. А з іншого, — пана Паулі вона знає довше, ніж мене, почувається йому зобов’язаною, а в майбутньому сподівається від нього певних гарантій. Вона не хоче з ним конфліктувати.

Я на це: «Слава богу. Тепер я нарешті знаю, що й до чого. Мені вже давно і кусень у горло тут не ліз. Я тільки рада, що минулого тижня харчувалася в росіян».

Хоч я і уявлення не маю, з чого житиму наступного тижня, якщо скінчиться робота і мені доведеться сидіти самій у мансарді і з порожніми шафами. Нам обіцяли якісь пайки, але поки що не дали нічого. Я спакувала своє нехитре майно — кілька ложок, якесь шмаття — і сходами піднялася нагору; але сьогодні востаннє переночую у вдови, де й роблю цей запис. Сирота приречена на поневіряння. Найтяжче в житті самотньої жінки — це те, що при кожній спробі влитися в бодай якесь родинне життя вона врешті починає дошкуляти: то її забагато, то вона не подобається через те, що хтось інший звернув на неї увагу, і врешті її проганяють, щоб зберегти сяку-таку подобизну миру. А тепер от на цьому столі брудні плями від моїх сліз.

Середа, 30 травня 1945

Останній день прання. Від завтра ми вільні. Всі ми. Росіяни збирали свої клунки, думками вже в дорозі. В приміщенні під однією з балій для прання розвели багаття: один офіцер вирішив скупатися. Інші чоловіки шурували себе на вулиці над кадубами, які ставили на стільці; мокрими рушниками натирали до блиску широкі груди.

Нині я стала завойовницею. За допомогою жестів і уривків німецьких фраз один молодий приставака дав мені зрозуміти, що «он той тип» у мене закохався і готовий зробити для мене все, що я тільки схочу, якщо я… «Он той тип» виявився високим і широким солдатом: селянське обличчя з довірливим блакитним поглядом і вилицями, що вже взялися сивиною. Він сором’язливо відвернувся, коли я на нього глянула, а потім поволі підійшов, забрав у мене важке відро з водою і відніс його до балїї. Щось новеньке! Ніхто з них раніше такого не робив. А потім іще більша несподіванка: він звернувся до мене німецькою, без жодного російського акценту: «Завтра зранку ми їдемо. Рушаємо геть». Він сказав «геть», а не «хеть»: фольксдойч! Він потвердив. Так, він родом з-над Волги, а німецька була його рідною мовою, хоч і трохи призабутою. Він цілий день крутився коло мене, турботливо стежив за мною своїми привітними оченятами. Не чіплявся, був радше сором’язливим. Тільки цей погляд вірного собаки, який можна відчитувати як завгодно. Доки він був поблизу, чоловіків, які б нас мацали чи просто крутилися біля балій, поменшало.

Ми втрьох знову старанно гарували. Маленька Ґерті нині була в особливо піднесеному настрої, все співала і щось мугикала під ніс. Вона так радіє, бо нині стало зрозуміло, що тоді на канапі їй не зробили маленького «руського». Після чого я усвідомила, що в мене вже тиждень затримки. Але я все одно не маю поганих передчуттів, а й досі вірю, що, сказавши всередині «Ні», змогла себе захистити.

В маленької Ґерті сильні болі. Ми намагалися її трохи пожаліти, забравши в неї частину прання. День був сірим і парким, час нестерпно тягнувся. Ввечері один за одним почали підходити росіяни і забирали більш-менш підсохлі речі. Один притиснув до грудей вишуканий дамський носовичок із коронкою, плетеною гачком, і, мрійливо закотивши очі, сказав одне-єдине слово: «Ландзберґ». Назва місцевості. Здається, ще один Ромео. Може, Пєтька в сибірських лісах теж колись притисне свої лісорубські ручиська до серця і,