Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися, а до того

Я не знаю бога.

Сльози вже не туманили йому очей. Він бачив ширше, далі, за виднокруг. Так ніби насправді вмер, і, линучи на небеса, душа його дивилася на рідний край, який вона любила і за який готова була на все. Із високості неба з журбою зорив на люд убогий, закутий люд, який живе для того, щоб годувати своїх катів... Не визволив! Не розбудив!.. Хоч щиро прагнув дати усім їм волю... Власне, для того й жив!..

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Заплющив очі. Серце ще пломеніло, гупало у дзвін грудей, а думка вже спадала, немов осінній побляклий лист. На диво, не почувався втомленим, ба навіть хворим. Може, для того він і занедужав, щоб написати цей заповіт!..

— Ну, як ти тут? — зі свічкою в руці поквапно ввійшов Андрій.

Всміхнувшись, подав йому написаний допіру вірш.

Із вулиці долинув спів колядників...

Прислухався. Якісь слова незвичні... Й мотив сумний; неначе це не різдво, а день скорботи... Й хто тут, у Переяславі, затяг такої дивної?..

То не ветер ветку клонит,

Не дубравушка шумит...

Перевернувся на лівий бік і — вгледів грати, камеру. Співали десь у коридорі. Ледь чутно, майже пошепки. Печалились солдатські душі, згадували своє гніздо, з якого їх забрали на двадцять п'ять гірких, нещадних років чи й на закланіє... Останні дні не може він спокійно дивитися на цих нещасних, на їхнє нежитіє. Передчуття чи просто жаль?.. І камера йому обридла. Не те, щоб він її любив раніше, — сприймав спокійніше, як вимушене й невідворотне зло. Скоріше б уже кінчалось слідство. А там — що бог дасть!.. Бог в іпостасі Миколи Першого, Орлова, Дубельта... Вони тепер для нього важать більше, ніж бог-отець, бог-син, бог-дух святий... А це — чертоги їхні, чистилище, коли за Данте... Грати — мов павутина... Який же їх снував павук?.. Ще й тінь оця...

І він заплющив очі, аби таки заснути. Чи повернутися на береги свого Дніпра, на милу свою Вкраїноньку, яку йому чи й доведеться колись іще побачити...

...Коли людина пише свій заповіт, сумління її загострюється і віднаходить у суєті прожитих днів щонайприкріший для неї гріх. Це може бути й щось незначне, проте важливе для спокою її душі. Хворіючи, Тарас згадав із жахом, що він і досі не побував у Ніжині, де вчителює його Іван Максимович, його Соха-Сошенко! Це відкриття так вразило, що він, уже одужавши, сам не посмів з'явитися тому на очі, а з'їздив спершу в Ісківці і запросив Чужбинського, з яким ще в жовтні змовився поїздити по Україні...

І ось вони, гульнувши в Лубнах на ярмарку, помчали в славний Ніжин.

В Прилуках їм перепрягли коней. І хоч була глибока, ще й темна ніч, Тарас рішуче стрибнув на сніг.

— Вилазь, Сашко, походимо, — смикнув за руку приятеля.

Той неохоче вибрався з-під накриття, кахикнув і, зачепившись за щось полою, незграбно зліз.

— Отерпли ноги, — буркнув.

— Ну ж, ну ж! — потяг його слизьким двором.

— Ой леле! Впаду і лусну... Годі! — розвеселився-таки Чужбинський. — Глянь-но, невже світає?

— Випив ти забагато вчора, воно й того...

— Так ні ж, таки розвиднюється!

Тарас облишив приятеля і став також вдивлятися. Десь за будинком станції росла тремтлива заграва.

— Там щось горить!

— А й справді...

Полишивши свою кибитку й пожитки в ній, вони побігли споро на той "світанок" і вже на другій вулиці побачили вогонь і дим, які валили з даху непоказної хати.

— Вейс мір! Вейс мір! — волала жінка, бігаючи тісним подвір'ям.

Тарас притьмом метнувся в сіни, намацав хатні двері й рвонув за клямку. Постояв мить, щоб звикли очі, й крикнув:

— Чи є тут хто?!

Ні звуку. Гукнув іще раз, потім згріб на лаві одяг, поклав на стіл і, загорнувши в обрус, поніс із хати. В сінях зіткнувся з кимось.

— Скриньку! Ви там не брали скриньку?

— Ні!

— Ой-йо-йой!

Надворі вже зібрався натовп. Дехто носив у відрах воду і заливав, хтось кидався в огонь і дим, рятуючи убогий скарб, та більшість стояла й мовчки стежила, як знищує вогонь чуже пристанище.

— Ну що ж це ви! — гукнув Тарас.

— Ми православні, пане, а він — іудей... — розвів руками дядечко з хрестом на голих грудях, що випиналися з кобеняка.

Лише махнув рукою і знов побіг до хати.

Як винесли все, що змогли (упали крокви й стеля), Тарас дістав хустину і витер піт та сажу. Віддихався і кинув гнівно в натовп:

— Хто б не була людина, коли в біді — вона нам брат найближчий! Прийшли, аби потішитися?

— Так Мошко ж, пане...

— Людина він, як я, як ви, та ще й бідак! Допоки люди вбогі не стануть тягти в один гуж, не буде в світі правди!..

— Ходімо швидше. Коней вже запрягли, — торкнув його Чужбинський. —— Квартальний он наставив вуха...

Їхали якусь часину мовчки. Тарас був прикро вражений пригодою в нічних Прилуках, а в Олександра рильце було в пушку. Нарешті, він заговорив:

— Не знав, що ти такий сміливий, аж відчайдушний.

— Стоять, спокійно дивляться... Ганьба!.. — озвався нехотя. — Та й ти, Сашко...

— З дитинства боюсь вогню. Горіли колись і ми...

— Як хитро всіх розвели по вірах, мов по в'язницях!.. Кожен страждай і гинь окремо... Ти — іудей, ти — православний, а ти — католик. Тяжко — хапай за чуба Мошка чи Казимира й помщайсь на ньому!..

— Хто ж нас розвів?

— Царі, пани.

— Таж віри ці споконвіку...

— Чому ж від них так тягне панським духом?

Чужбинський не відповів.

Полями мела поземка. В небі на сході сонця біло займався день...

Що він, Тарас Шевченко, у Ніжині, його місцеві шанувальники дізналися десь за годину.

Першим прибіг студент ліцею князя Безбородька Микола Гербель. Вгледівши біля вікна поета, він розгубився, почервонів. Хотів, напевно, хоч привітатися, але не міг, лиш ворушив губами.

— Заходь, заходь, юначе, — прийшов йому на допомогу. — Пробач, що ми ось з Олександром Степановичем ще не при фраках... Тарас, — подав правицю. — А як тебе назвали батько-мати?

— Микола я... — спромігся-таки на слово. І враз його немов прорвало: — Господи! Невже я справді бачу Кобзаря? Аби ви тільки знали, як люблять вас у Ніжині! Студенти ваші вірші напам'ять знають, кожен в кількох примірниках переписав і розіслав знайомим, рідним і "Кобзаря", і "Гайдамаків"!..

Тепер Тарас зніяковів. Він чув не раз похвали своїй поезії, але такої пристрасної і по-дитячи щирої ще не було.

— Чим пригощатимемо ми дорогого гостя? — спитав Чужбинського. — Чайком чи ромом?

— Дякую. Не клопочіться. Рому я не вживаю, а чай вже пив. Ви ліпше, коли такі ласкаві, щось напишіть ось до альбому...

Дістав з-за пазухи грубенький зошит і простягнув поспішно Тарасові.

— Що ж написати? — тихо спитав Тарас.

— З нових поезій, прошу.

Згадавши раптом, що тут, у Ніжині, в ліцеї князя Безбородька колись навчався Гоголь, Тарас узяв перо, вмочив його в чорнило, що й тут уже стояло напоготові, і написав в альбом рядки із вірша, присвяченого цьому титану.

До номера, сяк-так постукавши, тим часом вбігло душ шість чи сім. Студенти, якісь пани. Хтось упізнав Чужбинського, а хтось його, зчинився гамір, шарварок...

Тільки на другий день Тарас спромігся вийти на божий світ, щоб пошукать Сошенка.

Світило ясно сонце й дзвенів капіж. Вже на підході була весна — пора мандрівок, зустрічей. Минає рік, як виїхав із Петербурга, а в Чорноморії не побував...

— Добридень вам! — спинив якусь бабусю... — Десь тут живе Сошенко, вчитель...

— Іван Максимович?

— Еге, еге.

— Он дім під в'язом, бачите? У ньому він і проживає, Іван Максимович.

Бабуся собі пішла, а він стояв, дивився на чепурну оселю, і Петербург його гіркої юності проходив тихо перед очима... І лід Неви, і Літній сад, і перша зустріч із земляком, що повернув так круто його життя... Вже майже вісім років вони не бачилися! Яка ганьба... Не міг тепер збагнути, що не пускало його сюди... Невже Маруся й досі стоїть між ними?.. Мабуть, виною тут живопис, точніше, вірші, які й тоді вже владно вривалися в його життя і раз у раз відштовхували на другий план малюнки та малювання... На зустріч з давнім другом, хрещеним батьком себе такого, яким оце стоїть на ніжинській зимовій вулиці, він мусив би прийти художником, славетним учнем Карла... А чий же він славетний учень у віршуванні? Нічий!.. У цьому, певно, і суть його метаморфози. Майстер не може бути чиїмось учнем, він — сам творець, початок, а не продовження... І не кінець!..

Всміхнувся нежданій римі... Хтось у вікні згойднувся тінню... Може, Іван Максимович?

Сошенко справді вибіг йому назустріч. Зрадів до сліз. Одразу ж затурбувався:

— Чого це ти, Тарасе, такий блідий?

— Пусте! Хворів.

— Одужав?

--— Ти знав Андрія Осиповича?

— Ні...

— Я й забув, що ти уже поїхав із Петербурга... Так лікар цей живе й працює нині у Переяславі. От він мене й порятував... Ну, як ти тут, Іване? — обняв Сошенка знову.

— Живу... Вже, власне, я в Немирові. Затримався через хворобу...

— Малюєш?

— Трохи.

Лише тепер Тарас завважив, що друг його у чому був, у тому й вибіг.

— Простудишся.

— А я такий, — всміхнувся Іван Максимович. — Прошу, прошу до хати!

Іван постарів вельми, проте зробивсь кремезнішим і кращим з виду. Мабуть, йому пішло на користь життя у Ніжині, на Україні.

Будинок мав світлицю та дві кімнати, двері в які вели з світлиці. Не розкіш, хоч і краще того, де жив у Петербурзі.

— Серденько, це пан Тарас Шевченко, — підвів Іван Максимович його до русої, низької станом жінки.

— Який у біса із мене пан… — зустрівся з синім поглядом. Узяв пухкеньку ручку й поцілував.

— Мені Іван Максимович про вас не раз розповідав, — сказала просто. — Вірші у вас такі всі жалібні...

Вона дістала хусточку і швидко вийшла у коридор.

— А це моє козацтво! — гукнув Іван, побачивши, як відчинились одні з дверей і на порозі стало одразу двійко діток; рожеволицих, з синіми, як льон, очима...

Тарас добув гостинці, які припас ще у Лубнах, і дав малим Сошенкам. Ті узяли й вернулися в свою кімнату.

— Ти часу, брат, не гаяв, — сказав Тарас. — Не те що я.

— І досі ще неодружений?

— Ніхто не йде за мене.

— Прибіднюєшся, — примружив очі Іван Максимович. — Я не забув...

— Марусю? — здивовано спитав Тарас. — Послухай, коли б не знав, сказав би, що це вона!

— Я однолюб.

Хазяйка ввійшла уже осміхнена, тримаючи в руках карафу та скатертину.

Обід був досить скромний, проте смачний.