Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

На Михеєві полотняна сорочка, чорні латані штани. Один валянок на нозі, а другий він, очевидно, загубив. Руки зв'язані вірьовкою, кінець якої прикріплено до луки сідла. Не встигаючи за вершником, дід благав:

— Та не поспішай же ти, ради Христа... Сил нема... Зглянься на мою старість. Не жени... Не жени так...

Гайдамака, червоний від випитого самогону та морозу, байдужий до дідових благань, навмисне пришпорив коня, і дід Михей, спіткнувшись, упав. Гайдамака притримав повід, закричав:

— Вставай, діду, а то я тебе нагайкою підійму!

Михей лежав посеред дороги. Обличчя його і одежа були в снігу і в крові.

Македон, ледве стримуючи гнів, підійшов до вершника, але той, сп'янілий, навіть не глянув на нього, спитав тільки:

— Скажи, де живе столяр Македон?

— А навіщо він тобі?

— Велено теж його забрати. Показуй, де його хата!

Михей застогнав. Македон підбіг до старого, підвів на ноги, але у діда вже не вистачало сил триматися, так він ослаб.

— Забий!.. Не муч... Забий одразу! — кричав старий, погано розуміючи, хго стоїть перед ним.

Гайдамака зліз з коня, підійшов до Михея і, пі слова не кажучи, з усього розмаху вдарив його нагайкою по обличчю. В ту ж секунду сильним ударом столяр Македон збив нападника з ніг, відняв шаблю, гвинтівку, патронташ. Все трапилося так швидко й несподівано, що люди, які бачили все це, заніміли. Хтось сказав:

— Ну, пропав тепер Македон. —— Не пропаду!..

Гайдамака з спотвореним від люті обличчям кинувся до столяра, але точним і разючим ударом шаблі Македон звалив його замертво на сніг. Підбігла сюди Македониха. Глянувши на скривавлену шаблю, вона так злякалася, що не могла вимовити й слова.

— Михея до хати візьми! — крикнув їй на прощання Андрій Степанович, а сам скочив на гайдамацького коня і помчав назустріч партизанам, що вже з'явилися в провулку.

Першим на гнідому коні летів Яків, розмахуючи шаблею. Мимоволі пригадався сон, і від цієї згадки немовби щось обірвалося в грудях у старого Македона. Але він швидко відігнав страшні думки геть, міцніше стиснув рукоятку шаблі, готовий зараз же вступити в бій. Яків, не зупиняючись, крикнув:

— За мною, батьку, в атаку!

Старий Македон бачив, як чоловік з тридцять партизанських вершників з криками "ура" кинулись слідом за Яковом. Позад кавалерії бігли піші бійці з мисливськими рушницями, гвинтівками. У багатьох були на озброєнні тільки вила або просто добрі кілки.

— Партизани! Партизани! — вигукнув хтось різко й голосно.

Біля Йордані зчинилася неймовірна паніка. Як це сталося, Македон і сам не знав, але він разом з партизанами теж врізався в саму гущу гайдамаків і, не тямлячи себе, рубав шаблею направо й наліво. Чувся хруст, крик, стогін... Напад був таким навальним і несподіваним, що перелякані гайдамаки не вчинили навіть опору. Вони бігли, охоплені жахом, а їх доганяли партизани, і там, де з свистом опускалася шабля, замертво падав гайдамака. Одразу до забитих підбігали неозброєні вояки, відбирали зброю, ловили гайдамацьких коней і поспішали на допомогу своїм товаришам.

За кілька хвилин Йордань спорожніла, На снігу були кинуті корогви, ікони, кадила. Посеред річки лежав забитий кінь, валялись гайдамацькі трупи. А в церквах все ще дзвонили по-святковому у всі дзвони, чекаючи повернення процесії. Та ось, немовби хто одірвав дзвонаря Успенської церкви від вірьовок і вірьовочок, востаннє попливли над слободою святкові передзвони й завмерли.

Люди в хатах насторожено прислухалися до пострілів.

Застрочив кулемет. Варвара, припавши до шибки, почала одігрівати її своїм диханням, намагаючись хоч що-небудь побачити. Але шибка була так густо розмальована візерунками, що крізь неї нічогісінько не було видно, а вийти з хати на подвір'я Македониха не наважувалась.

На тапчані, вкритий одіялом і кожухом, лежав дід Михей, прислухався до пострілів, стежив за людьми, що переховувались у Македоновій хаті.

Хтось іх них розшукав на шибці непомережену цяточку. Крізь неї виднілася частина вулиці і міст.

— Біжать... по мосту біжать.

— Хто біжить? — допитувався дід Михей, намагаючись підвестися.

— Люди біжать. А хто вони — не розберу. Може, партизани, а може, слобідські хлопці.

— Упав... Бачите, на мосту упав якийсь чоловік, упав і не підводиться. Невже забито?

— Мій Терень теж там... Гайдамаків громить... Він хлопчина бойовий. Ти, Варваро, його не помітила? Шапка на ньому солдатська і шинель солдатська.

Люди, які були в хаті, зовсім не знали Тереня, а Македониха хоч і бачила партизанських вершників, але вони так швидко промчали повз неї, що Тереня вона не помітила; напружено стежила за Яковом, і, коли він завернув до Йордані, серце її немовби обірвалося в грудях. Ця хвилина була найстрашнішою в її житті. Незабаром поруч Якова опинилися батько і ще кілька вершників. Зірким поглядом вона ловила навіть короткий блиск їхніх шабель. Гайдамаки побігли.

Але ось один із них, несподівано зупинившись, став цілитися в Андрія Степановича.

"Заб'є!" — блискавкою майнула в голові тривожна думка. 1, мабуть, загинув би чоловік, коли б в оті короткі секунди не підоспів Яків. Немов сокіл, налетів він збоку на ворога, змахнув гострою шаблею, і злетіла з плечей дурна голова разом з гайдамацькою шапкою...

Бачила Македониха, як чоловік і син помчали далі. Забравши діда Михея до хати і влаштувавши його на тапчані, вона заходилася відтирати йому снігом приморожену ногу. Потім старанно вкрила Михея одіялом, а сама підійшла до вікна.

Тривожні почуття ні на хвилину не залишали її. їй здавалося, що Андрія і Якова вже забито, а невеликий партизанський загін розгромлено вщент і, можливо, через хвилину до її хати увірвуться гайдамаки...

Перед очима постав отець Віталій. Македониха та й інші люди бачили, як хтось із партизанів стримав біля крижаної

Йордані гарячого коня. Священик, захищаючи гайдамаку, підняв хреста. Зупинилась занесена над сивою гайдамацькою шапкою рука з шаблею. Зупинилась тільки на секунду, але ця секунда стала смертельною для партизана, бо гайдамака, опам'ятавшись, вистрілив в упор. Цього не помітили в сутичці ні Яків, ні Андрій Степанович, ні інші вершники, але це бачила Варвара і про це вона розповість обом — чоловікові й сину, якщо вони залишаться після бою живими.

Македониха дивилась на ікони, але молитися не могла. Перед очима так і стояв піп Віталій з хрестом у руці. "Хто він, отой партизан, забитий гайдамацькою кулею? Піти б глянути на нього". Але за вікнами посилювалась стрілянина.

— Це "максим" у бій вступив,— сказав упевнено дід Михей.

— А хто він, той Максим? — спитали в нього жінки.— Звідки прибув? Що за людина?

— Не людина... Кулемет так зветься. Мені про нього Терень багато розповідав. Якщо цей "максим" у гайдамацьких руках,— нашим хлопцям буде сутужно.

Пролунав сильний вибух, і всі подивилися на діда: "А це, мовляв, що таке?"

— Бомбу кинули або гранату. Кулемет затих.

І хоч було чути ще окремі гвинтівкові постріли, але вони вже не викликали такого страху, як раніше, і хутірські люди, що під час бою переховувались у Македоповій хаті, стали збиратися в дорогу.

— Пора додому виїжджати. У нашому селі спокійніше. Дякуємо вам, хазяєчко, за притулок.

Хата спорожніла. Македониха теж вийшла з двору. Незборима сила вабила її до Йордані, щоб дізнатися, хто лежить на снігу, кого забив піп Віталій. Боязко озираючись, наче її підстерігали злі, недобрі люди, Македониха попрямувала до річки. Обминаючи забитих гайдамаків, наблизилась до партизана. Лахмата шапка, що сповзла у нього на лоб, закривала майже половину обличчя. Обережно підняла ту шапку і жахнулася. То був Гліб Колмиков.

Оволодівши столярним ремеслом, він виїхав свого часу до сусіднього села і там жив. Яків встановив з ним зв'язок, і Гліб не тільки сам прийшов, але ще й привів з собою до партизанського загону кілька чоловік, озброєних гвинтівками.

І ось зараз лежить він на снігу, відкинувши вбік праву руку з шаблею. Шабля встигла покритися густим інеєм, а задубілі пальці так побіліли, що здавалося, досить лише доторкнутися до них, як одразу ж вони захрустять і зламаються, мов крижані бурульки.

Македониха, перехрестившись, тихо пішла собі геть. В ополонці, де люди набирали воду, блищав уже лід, скувавши загублені спохвату відро, дві пляшки і кришку від бляшаного чайника.

Македониха повернулася додому.

— Ну, як? Де партизани? — спитав Михей, дивлячись на хазяйку.— Тепер уже не будуть глумитися з нас гайдамаки.— Крекчучи, він встав з тапчана.— Відпочив я трохи, нагрівся, пора й додому збиратися.

Але Македониха і слухати не хотіла про це. їй чомусь страшно було залишатися самій у кімнаті.

— Чого вам іти? Погано у нас, чи що? Ось обідом почастую, чарочку горілки дам для підкріплення сил. Та й ногу полікувати треба. Дома хто ж догляне за вами? Залишайтеся, поживіть у нас,— говорила вона, зиркаючи через цяточку в шибці на міст, чи не повертаються партизани.

Дід Михей нагадав:

— А чарочку б не завадило...

— Зараз... Я зараз.— Македониха піднесла йому чарку горілки, добре нагодувала. Дід одразу повеселішав.

— Золота ти душа, Варваро! їй-богу. Притулок дала мені, старому... А що я для тебе? Сват? Кум? Родич?

— Сусіда хороший... Людина хороша... Ми з Андрієм вас поважаємо.

— Я ось окріпну... Я при Радянській владі, Варваро, ще помолодію. Правду кажу. Коли землю ділили, пам'ятаєш, хто тоді кілочки забивав?.. Я їх забивав. Он як! Ще ми себе покажемо... Іще попрацюємо для народу. Аякже! — говорив він, все більше хмеліючи, і, коли Македониха знову підходила до вікна, він жадібно розпитував:

— Що бачиш на вулиці?

— Кудись люди йдуть... Через міст... Невже до волості?

— Якщо народ іде, піди й ти, Варваро, про всі новини дізнаєшся, потім мені розкажеш. А я вже побуду вдома. Може, там зустрінеш Тереня, скажи йому, хай навідається... Жду я його... Іди... Спокійно йди.

На вулиці вийшла переважно біднота. Багачі сиділи в своїх будинках. Ворота в них були наглухо зачинені, двері теж, і кожного, хто проходив повз їхні вікна, вони проводжали злісним поглядом.

Не боялася партизанів тільки Софія, добре знаючи, хто командує ними. Ось і зараз стоїть вона біля воріт, жде, поки наблизиться до неї Македониха. Софія перша зупинила її, ласкаво привіталась.

— Я бачила сьогодні вашого Якова...