Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Крижані східці і місце біля "престолу" було посилано червоно-жовтим піском, щоб, не дай боже, не посковзнувся піп.

Ніч перед водохрещем була найтривожнішою в житті Македона. Вчора його запросив до себе отець Віталій, подякував за роботу, заплатив навіть гроші, а потім став випитувати про сусідів, що ось уже кілька днів як зникли невідомо куди з слободи. Столяра вразила ця обізнаність попа, але нічого втішного не міг сказати йому Македон.

— Батюшко, скажіть, звідки ж мені знати, хто є вдома, а кого нема? Я людина зайнята. Ніколи мені до сусідів ходити та цікавитися, куди вони йдуть, чого йдуть.

Македон був певний, що піп Віталій і гайдамаки знають про майбутню атаку партизанів. Інакше не допитувався б, куди зникають слобідські хлопці та колишні солдати. Хотів було Македон піти до лісової сторожки, але його не пустила Варвара.

— Якщо розпитував піп про сусідів, значить, є в нього шпигуни. Гляди, вистежать тебе, і сам загинеш, і Якова погубиш. Сиди краще вдома.

Послухався дружини, але непокоїла думка про завтрашній день. Не сиділося в хаті Македопу, і він, одягнувши кожух, вийшов за ворота.

Вулиця ще була пустинна. На річці блищала своїми арками й хрестами Йордань, наче була вона зроблена з чистого кришталю. Сизий іній встиг укрити кожну соснову гілочку, а на снігу виднілися різко окреслені, непорушні тіні. Навколо Йордані ходив у теплому одягу вартовий, озброєний гвинтівкою з тригранним багнетом, який густо вкрила паморозь.

Македону не хотілося спати. Може, завтра, ось тут, на цьому снігу біля Йордані, проллється кров партизанів? І, хто знає, може, першим у цій битві впаде замертво Яків? Та хіба один Яків? В разі провалу вороги не помилують ні жінок, ні дітей, ні стариків.

— Добрий вечір, Андрію!

Македон обернувся, пізнав діда Михея. Ішов він з порожнім відром до криниці.

— Що, діду, сам по воду ходиш? Ти б Тереня послав.

— Тереня? — перепитав дід і, озираючись, тихенько сказав: — Так його ж немає вдома, у ліс пішов, до Якова. Може, завтра виб'ють гайдамаків із слободи. Я молився вчора за всіх повстанців. Хай іде з ними. А води я й сам можу принести, дровець нарубаю, зварю що-небудь — і ситий. Л його діло молоде. Йому треба за Радянську владу воювати.

Дід Михей глянув на річку.

— Що значить умілі руки! Яку церкву спорудив!

— Не споруджував би я цієї церкви, діду, коли б вона не потрібна була нашим синам. Якийсь план у них є, та хто знає, чи пощастить його здійснити. Ось ходжу, думаю про них... Не спиться.

— Я теж не сплю. За Тереня турбуюсь. Молодий він ще, гарячий.

Македон пішов з дідом до криниці, витягнув відро води, приніс майже до Михсєвого двору.

— Спасибі тобі, Андрію. Вода в хаті буде. Адже без неї ані чаю зігріти, пі кулешу зварити... Спасибі... Тут уже я і сам донесу.— Його згорблена постать зникла за хвірткою. Пішов додому і Македон. Не вечеряючи, ліг на дивані. Пробила година ночі, друга і третя, а він все ще ніяк не міг заснути. Тільки заплющував очі, як одразу ж починали ввижатися йому кошмари. Один з них особливо вразив Македона. Він побачив вершників, що мчали з лісу, і зрозумів — це партизани. Його увагу привернув до себе вороний, дуже швидкий і сильний кінь, нещадно гнаний досвідченим вершником. Македон, придивившись, пізнав Якова. Він чомусь був без шапки. Чорний чуб його метався на вітрі. Немов буря, мчав син, хоч ніде нікого не було видно, тільки спереду на білій рівнині маячила Йордань, прикрашена соснами. Але хто це з'явився там? Хто ховається за молодою сосонкою?

Столяр, придивившись пильніше, пізнає Олександра Безса-лого.

— Стій, сину, стій! — кричить Македон, розгадавши злий намір гайдамацького хорунжого. З усіх сил намагається бігти, але відчуває, як у нього підкошуються ноги. Не встигне попередити, не встигне, бо Яків уже наближається до рясної сосонки, не помічаючи спрямованого на нього револьвера.

— Спинися, сину!.. Спинись!..

Та в цю мить лунає постріл, і Яків падає на сніг, обагряючи його кров'ю.

— Якове! Сину мій! — розпачливо вигукує Македон і прокидається.

В кімнаті було тихо. Перед іконами тьмяно блимав вогник лампади. Македон встав, закурив.

— І тобі не спиться? — почув він голос Варвари.

Добре розуміючи її настрій і тривогу, він не став розповідати про страшний сон. Навіщо зайвий раз хвилювати дружину?

Курив мовчки. До світанку було далеко.

— Що буде? Ой, що ж воно буде з ними, рідними соколятами?

— Ти, старенька, ось що... Ти спи... Не думай про це.

— Я — мати... чи можу ж я не думати про Якова? Думаю, з самого вечора думаю, і думки все нехороші... Боюсь...

У кімнаті знову стало тихо. Блищало під місяцем вікно, розмальоване візерунками, муркотів кіт, розлігшись на теплій лежанці.

— Допитувавсь у мене отець Віталій, куди пішли з слободи солдати та молодь.

— А навіщо це йому?

— Як навіщо? Не богові, звичайно, такі відомості потрібні. У багачів він та у влади немов той розвідник. Скільки народу вже ним загублено! Буває, на сповідь прийде до нього молодиця чи якась бабуся,— випитає у них навіть те, що й бога не стосується, а потім, дивись — забрали людину, б'ють, терзають, садять до в'язниці... Багато ця наволоч у попівській рясі погубила хороших людей.

— Може, й брешуть таке на батюшку.

— Не брешуть. Точно знаю... Сам я з потерпілими людьми мав розмову. Вони брехати не стануть. Та й нема чого брехати.

У Македонових руках дотлівав вогник цигарки. Кинувши недокурок на долівку, він старанно розтер його п'ятою, ліг знову. Але Македониха чула — Андрій Степанович не спав.

— Або завтра, або вже потім довго доведеться ждати,— промовив він, відповідаючи на якісь свої думки.

Македониха спитала з явною тривогою в голосі:

— Це ж ти про що, Андрію?

Але чоловік нічого їй не відповів, лежав із заплющеними очима.

"Мабуть, уві сні що-небудь примарилось",— подумала вона і, одвернувшись до стіни, заснула.

Пробило п'ять годин. Місяць світив так само яскраво, як і раніше. Звідкись з'явилася на долівці миша, схопила скоринку, але не встигла шмигнути під скриню, як її догнав спритний кіт.

45

До церкви ні Македон, ні Македониха не пішли. Варвара, за старовинним звичаєм, дістала крейду, позначила хрестиками всю домашню обстановку, вікна, двері і навіть ікони. Такі ж крейдяні хрестики з'явилися згодом на воротях і на хвіртці.

Македон сидів біля грубки, підкладав дрова, грів руки.

Встав він сьогодні рано і курив так багато, що від тютюнового диму кімнатне повітря стало сизим.

Дзвонили до обідні. Сьогодні з усіх п'яти церков люди "хресним ходом" підуть до Йордані.

Македон уже кілька разів виходив за ворота. Народу ставало дедалі більше. Крім слобідських, прибували селяни з сусідніх сіл та хуторів часом цілими родинами.

Мороз був водохресний, і, щоб хоч трохи зігрітися, люди розкладали просто на снігу багаття.

Малих дітей вели чи несли на руках до найближчих хат, де гостинні хазяї охоче надавали їм притулок. Македониха теж взяла до своєї хати двійко хлоп'ят, одягнених у старенькі пальтечка, взутих у приношені валянки. Мороз боляче щипав кінчики пальців, і хлоп'ята ледве стримували сльози.

Македониха посадила їх біля грубки, стежила за ними, намагалась позбутися чорних думок, що не давали спокою. Але тривога її зростала з кожною годиною. То здавалося, що дуже довго не повертається Македон, і вона, залишивши малят, виходила його розшукувати.

— І чого ти так боїшся за мене? Нікуди я не дінусь. Все буде гаразд. А ти б ось іще дівчинку взяла до хати погрітися. Бачиш, як вона змерзла. Звідки ти, дівчинко?

— Стригунівська.

— А де ж твій тато?

— У мене тата немає. На війні забили германці, а ми тільки з мамою сюди приїхали... Он туди мама пішла,— повела дівчинка рукою в напрямі річки.

Задзвонили у всіх п'ятьох церквах. Хоч не видно ще процесії "хресного ходу", але в морозяному повітрі виразно чути зведений хор.

— Ідуть... ідуть...

Гриміли чайники, відра, пляшки. Всі дивилися на той бік річки. Звідти повинна була з'явитися процесія. Батьки підіймали на руках своїх дітей.

— Ідуть! Дивіться, ідуть...

На березі стояв Македон, стежив за тим, як тисячі людей звернули в невеличку вулицю, обсаджену вербами, і, заповнивши її, вийшли незабаром на річковий простір. Над головами парафіян погойдувались святкові корогви, хрести, оповиті вишиваними рушниками. Багато віруючих несли ікони, простуючи слідом за священиками і патлатими дияконами.

Живий потік, все більше розливаючись в ширину, кільцем охоплював Йордань. Співав зведений хор. Серед крижаних колон вівтаря мелькали ризи. З кадил струменів пахучий димок ладану. Щільною стіною навколо сосонок стояв народ, а до Йордані все ще з'їжджалися селяни з ближніх хуторів та селищ. Кожні сани Македон уважно оглядав, і кожного разу чомусь у нього завмирало серце, коли він бачив людину в солдатській формі.

"Іще один прибув... Це не слобідський... Але по всьому видно — воїн".

Так минула година, а може, і більше. Не чути було слів богослужения. Але по тому, як кинувся людський натовп до льодового хреста, Македон зрозумів, що вода освячена.

Над Йорданню з'явилися голуби з кольоровими стрічками. Прогримів перший постріл з мисливської рушниці, і одразу відповіли на той постріл десятки гайдамацьких гвинтівок.

Біля хреста зчинилася несусвітна давка. Гриміли відра й чайники, роздавлювались пляшки. Люди мимоволі розхлюпували воду, і вона одразу ж замерзала на їхній одежі. Хтось із хуторян став чоботом в освячене місце, і густий дьоготь розійшовся на поверхні райдужними колами, але на це не зважали. Кожний намагався швидше зачерпнути хоч би такої води. Забувши про святість, люди кричали одне на одного, лаялись між собою, обламували сосонки, і на деревцях лишалося цілим тільки те гілля, якого вже не можна було дістати руками.

У морозяному повітрі над Йорданню кружляв голуб з червоними стрічками. Може, навмисно хтось прицілився— в нього, а може, сліпа куля ударила в крило, тільки перед очима тисяч людей упав голуб на сніг, обагряючи його кров'ю.

На річковий простір вирвався раптом сполоханий кінь з порожніми саньми. Його намагалися спинити, а він, невгамовний, стрімкий, дико виблискуючи очима, мчався засніженою рікою. Але не цей кінь привернув увагу Македона. Його вразила злобна лайка. Озирнувшись, він побачив у провулку вершника, що тягнув за собою діда Михея.