Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

ти­ха, смир­на, як овеч­ка. З нею не ду­же мож­на роз­ба­ла­ка­тись. Та все роз­ка­зує про те гос­по­дарст­во, про ху­до­бу. Чи ти за­ува­жи­ла, моя ко­ха­на Те­одо­зю, що в неї ру­ки бу­ли в сажі? Знать, са­ма ро­бить в пе­карні чор­ну ро­бо­ту та по­рається ко­ло печі.

- А уб­ра­на так прос­тенько, ду­же вже по-бу­ден­но­му. Я все роз­див­ля­лась, чи не знай­ду ча­сом де на одежі тіста або бо­рош­на, - го­во­ри­ла далі Те­одо­зя. - Мені здається, що во­на са­ма па­ля­ниці місить й ви­роб­ляє…

- І то, мав­ши стільки най­мит­тя, - підхо­пи­ла Зо­ся, - щоб я піклу­ва­лась отим ку­хо­варським пас­кудст­вом! Їй-бо­гу, чуд­но якось діється на світі! Дає бог щас­тя-до­лю то­му, хто не вміє ним навіть га­разд ко­рис­ту­ва­тись. Се­ред та­кої розкішної обс­та­ви, ма­ючи та­кий засіб, вби­ра­тись так прос­то, хо­ди­ти в пе­кар­ню, баб­ля­тись в тісті, по­ра­тись, пас­ку­ди­ти ру­ки са­жею!

- Вона й гар­на, навіть ду­же гар­на, - ка­за­ла Те­одо­зя, - тільки кра­са її якась не панська. Так не прис­тає її пос­тать до тих ве­ли­ких дзер­кал, до тих ви­со­ких, здо­ро­вецьких вікон. А мо­же, тим, що во­на не уб­ра­на як слід?

- Де там во­на гар­на! - відка­за­ла Зо­ся. - Що то за кра­са ли­ця, що ски­ну­лось на ли­це сільських ук­раїнських дівчат? Ті очиська чорні, ті бро­ви­ща аж сині… ті рум'янці… Не­ма в їй нічо­го та­ко­го не­бес­но­го, тих очей ро­ман­тич­них, тих зо­ло­тих кіс…

Зося ма­ла на думці свою кра­су, кот­ру вва­жа­ла за най­ви­щу, кра­су справ­деш­ню, за кот­ру не бу­ло навіть в світі нічо­го кра­що­го.

- Коли ж то нам до­ве­деться знов бу­ти в Се­ре­динських? - ска­за­ла во­на, ле­генько зітхнув­ши, і вий­шла з Те­одо­зею в сад на про­гу­лян­ня.

Через ши­ро­ку до­ли­ну поміж го­ра­ми та гор­ба­ми мріло Кам'яне. Вид­ко бу­ло навіть час­ти­ну кня­жо­го пар­ку, а над си­зим ту­ма­ном по­над пар­ком ніби висіли на повітрі верш­ки однієї оран­же­реї, кот­ра сто­яла на горб­ку.

Обидві во­ни, всту­пив­ши в свій са­док, не­са­мохіть якось од­ра­зу обер­ну­ли очі в той бік, де сто­яло Кам'яне, де мрів, ніби си­зий ту­ма­нець, кня­жий сад, звідкіль виг­ля­да­ли ле­генькі го­тицькі вер­шеч­ки оран­же­рей.

- Ондечки те місце! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, ле­генько кив­нув­ши но­сом на си­зу да­лечінь.

«Он те місце! - по­ду­ма­ла Зо­ся мовч­ки, - де лю­ди жи­вуть, як у бо­га за две­ри­ма, як у раю; он те місце, де те­пер, пев­но, по пар­ку по­хо­жає Ясь».

І став пе­ред нею Ясь, мов жи­вий, над про­зо­рою во­дою, на кам'яних східцях, між ку­ща­ми ши­ро­ко­лис­тих ва­зонів. А во­на ніби дер­жа­лась за йо­го ру­ку, крадько­ма пог­ля­да­ла на див­ний профіль, на повні мо­лоді ус­та, на чор­ний блис­ку­чий вус: во­на ніби уяв­ки знов ба­чи­ла в воді ли­це гор­де, панське, пиш­не, во­на ніби по­чу­ва­ла теп­ло од йо­го ру­ки.

«І ко­ли-то нам до­ве­деться знов по­ба­чи­тись!» ду­ма­ла далі Зо­ся.

Довго гу­ля­ла во­на з Те­одо­зею по своєму ве­ли­ко­му са­ду. Їй так не хотілось вер­та­тись до ха­ти, де бідність, не­гар­на обс­та­ва, пок­рив­лені темні вікна, не­мальова­ний поміст ще гірше ра­зи­ли її сер­це після роз­коші в житлі Се­ре­динських. Зо­ся че­рез си­лу пе­реж­да­ла обід у своїй хаті, і знов пішла з Те­одо­зею до са­ду, і знов не зво­ди­ла очей з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, про­ни­за­но­го чер­во­ним промінням вечірнього сон­ця.

«Як там те­пер гар­но в са­ду! - ду­ма­ла Зо­ся, - як там те­пер ти­хо на тих але­ях, над по­точ­ка­ми!.. Ко­ли б оце мені те­пер пос­то­яти на то­му ви­со­ко­му місточ­кові, на­ди­ви­тись на ту шум­ли­ву во­ду! пос­то­яти по­руч з ним, спер­шись на по­ру­ча­та, до­тор­ку­ючись своїм пле­чем до йо­го пле­ча…»

І тре­ба бу­ло йти в ха­ту, а Зо­сю тяг­ло в ту ми­лу сто­ро­ну, де во­на за­чу­ла но­ве щас­тя, де во­на пе­ре­жи­ла такі милі го­ди­ни.

- Чи чуєш, Те­одо­зю, як там му­зи­ки гра­ють? Те­одо­зя нас­то­ро­чи­ла замість ву­ха дов­гий ніс і прис­лу­ха­лась.

- А справді, не­на­че гра­ють! - од­ка­за­ла во­на, - ма­буть, те­пер у са­ду на горі грим­лять ор­кест­ри.

І Зосі вчу­лось, що грає ор­кестр, вчу­лось, що гу­дуть та гу­чать якісь див­но гарні мо­ти­ви, то су­мо­виті, то ду­же ве­селі. І зда­ва­лось їй у душі, що ті мо­ти­ви пли­вуть сте­мен­но з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, де бли­ща­ли про­ти за­хо­ду сон­ця шпи­часті вер­шеч­ки оран­же­реї, пли­вуть од вер­шечків са­до­во­го де­ре­ва, вкупі з ти­хим по­ди­хом вітру.

- Мамо! - гу­ка­ла до неї доч­ка з од­чи­не­но­го вікна. - Ходіть до ха­ти, бо вже ве­че­ря го­то­ва. Вже й над­ворі по­ночі…

Зося увійшла в ха­ту, де во­ру­ши­лись в тем­ряві діти, най­мич­ки, Яким. І зно­ву огор­ну­ло її зо всіх боків бу­ден­не, що­ден­не жит­тя еко­номії в Тхорівці.

Минув тиж­день, нас­ту­пав і дру­гий. Од­но­го ран­ку якось се­ред тиж­ня за­ту­потів кінь на подвір'ї еко­номськім. То прибіг вер­хо­вий ко­зак. Зо­ся ба­чи­ла йо­го в вікно, і ду­ша її чо­гось зат­ремтіла. Ко­ли це най­мич­ка внес­ла лист. Дри­жа­чою ру­кою Зо­ся розірва­ла кон­верт. То бу­ли зап­ро­си­ни од па­на Се­ре­динсько­го на бал. Зо­ся поцілу­ва­ла лист і про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей, щоб оповісти­ти та­ку но­ви­ну Те­одозі.

- Панно Те­одо­зю! - гу­ка­ла Зо­ся, вско­чив­ши в сіни, - Те­одо­зю, ко­ха­на!

В сінях са­ме тоді най­мич­ка го­ду­ва­ла пти­цю. Пе­ре­ля­кані ку­ри ки­ну­лись в од­чи­нені до світлиці двері. Те­одо­зя, за­чув­ши з дру­гої кімна­ти че­рез сіни го­лос Зосі, по­летіла до світлиці.

- Теодозю! Моя ми­ла, моя ко­ха­на! - кри­ча­ла Зо­ся, ки­да­ючись на шию до Те­одозі. - Дивіться, що привіз ко­зак!

Теодозя вско­чи­ла в світли­цю, вхо­пи­ла й про­чи­та­ла білет і собі ки­ну­лась до Зосі обніма­тись та цілу­ва­тись. А ку­ри, не вва­жа­ючи на та­ку по­чув­ли­ву сце­ну, кир­ка­ли, куд­ку­да­ка­ли і літа­ли по світлиці навк­ру­ги двох дам.

Яким, по­чув­ши в світлиці крик та га­лас, заг­ля­нув в двері і ду­же за­чу­ду­вавсь, по­ба­чив­ши та­ку чуд­ну сце­ну, і, як ха­зяїн, по­чав киш­ка­ти на ку­рей та ви­га­ня­ти їх, не вва­жа­ючи на Зо­сю, кот­ра обніма­лась з Те­одо­зею.

- Якиме! на ли­шень, чи­тай! - крик­ну­ла до йо­го Зо­ся, ти­ка­ючи йо­му в ру­ки білет.

Яким про­чи­тав ти­хо, вер­нув їй білет і вий­шов з ха­ти, про­мо­вив­ши: - І чо­го тут радіти, цілу­ва­тись та пла­ка­ти!

А Зо­ся з Те­одо­зею знов обніма­лись, чи­та­ли ба­лет і знов цілу­ва­лись з слізьми в очах.

Натішившись до­волі, во­ни по­ча­ли ра­ди­тись, як їм на­ря­ди­тись на бал, і скінчи­ли на тім, що Те­одо­зя з Яки­мом по­вин­на їха­ти до повіто­во­го міста, ку­пу­ва­ти ма­терій, блонд, квіток і вся­кої вся­чи­ни.

Зося не хотіла їха­ти, щоб не за­па­ли­ти сво­го біло­го ли­ця.

- Якимцю, пос­лу­хай ме­не, кот­ку! - підле­щу­ва­лась Зо­ся, - поїдь ти з пан­ною Те­одо­зею в місто і по­ку­пи, що нам потрібно до ба­лу.

- Одчепись ти собі з ба­лом! Мені ось тре­ба за­раз їха­ти на по­ле до робітників. Ти знаєш - те­пер час га­ря­чий. Нічо­го бай­ди­ки би­ти!