Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

зос­та­ла­ся вдо­ма. Ши­ро­ки­ми доріжка­ми, між свіжим гіллям де­ре­ва, попід ви­со­ки­ми ске­ля­ми, че­рез гро­ти і місточ­ки йшла Зо­ся, схи­ля­ючись на Ясе­ву ру­ку. Зо­ся роз­ка­зу­ва­ла про своє жит­тя ве­се­ле в Києві, про нев­дачі сво­го му­жа на уря­довій службі і в уп­ра­ви­те­лях, оповіда­ла про свої втра­ти, про своє не­ве­се­ле жит­тя в Тхорівці, са­мо по собі ба­га­то де­чо­го при­ки­да­ючи, пе­реіна­чу­ючи, при­мальову­ючи по своєму зви­чаю. Її ли­це то бли­ща­ло ра­до­ща­ми, то зас­му­чу­ва­лось, і вії опа­да­ли на що­ки, і ча­сом іноді хню­пи­лась її чу­до­ва го­ло­ва до­до­лу і спа­да­ли її русі буклі на біле чо­ло. А во­на сто­яла з Ясем над са­мою во­дою, на кам'яних те­са­них східцях, вже обс­тав­ле­них ва­зо­на­ми з теп­лич­ни­ми квітка­ми. В про­зорій воді во­на прос­то роз­див­ля­лась на чорні ку­чері Ясеві, на гар­не ли­це йо­го, мо­ло­де й мужнє і за­ра­зом делікат­не, панське. Ясь при­га­ду­вав її Яки­ма за часів йо­го пер­шої мо­ло­дості. Тільки в йо­го ли­це ніби ди­ха­ло щас­тям і вда­чею, кра­су­ва­лось гордістю і са­мо­надією…

Трапилось пе­ре­хо­пи­тись че­рез ву­зенький місто­чок, що був ки­ну­тий з чи­ма­лої скелі на дру­гу і висів над ки­пу­чою во­дою. Да­ми бо­ялись йти, а більш то­го, що вда­ва­ли, ха­па­лись за шта­хе­ти і не насмілю­ва­лись та не зва­жу­ва­лись сту­па­ти на дош­ки. Те­одо­зя аж пи­ща­ла, аж ви­ща­ла, та все од­хи­ля­лась од мос­ту і за­ту­ля­ла очі ру­кою. Яким без со­ро­ма ре­го­тав­ся їм у вічі і не ру­шав з місця, щоб по­пе­ре­во­ди­ти дам че­рез хист­кий місто­чок. Тоді Ясь брав кож­ну да­му попід ру­ки і по­ма­леньку пе­ре­во­див їх че­рез місток. І Те­одо­зя, і Зо­ся ду­же гор­ну­лись і лип­ли до йо­го, пе­рес­ту­па­ючи ти­хе­сенько че­рез місток-клад­ку і зви­чай­ненько дя­ку­ва­ли йо­го за пос­лу­гу.

Вийшли во­ни з пар­ка до приїзда; ні ко­ней, ні по­воз­ки не бу­ло. Зо­ся по­го­моніла на ку­че­ра. Ясь пос­лав од­но­го з по­ма­гачів са­дов­ни­ка по екіпаж, повів гос­тей в оран­же­рею, за­бав­ляв їх тим­ча­сом, до­ки приїхав фа­етон. Лемішковські розмісти­лись в гар­ненько­му уп­ра­ви­тельсько­му фа­етоні, і коні, як змії, по­нес­ли їх по до­розі в Тхорівку.

- Який чу­до­вий день про­ве­ли ми сьогодні! - про­мо­ви­ла 3ося.

- Цей день чо­гось на­га­дав мені про Вар­ша­ву, з її розкішшю, гульби­ща­ми, па­на­ми, - обізва­лась Те­одо­зя.

- Чи і в Вар­шаві ви їли такі до­рогі снідан­ня, пи­ли такі до­рогі ви­на, як сьогодні? - спи­тав Яким.

Зося торк­ну­ла йо­го ліктем. Він за­мовк. Те­одо­зя на­ду­ла гу­би.

А тим­ча­сом Ясь, вип­ро­ва­див­ши гос­тей, вер­нув­ся до­до­му і сів за обід з Га­нею.

- А як тобі по­ка­за­лись те­пер Лемішковські? - спи­тав Ясь.

- Так, як і пе­редніше: Лемішковська удає в се­бе ве­ли­ку па­ню, бу­ва­лу, вче­ну, просвіче­ну, не знає, в що ціну­ва­ти се­бе.

- А хіба ж во­на і не по­важ­на пані? Як во­на вміє дер­жа­ти се­бе з по­ва­гою! Всім дає зна­ти й ро­зуміти своє панст­во. Навіть наш ла­кей сту­пав ко­ло неї навш­пи­няч­ки. А як во­на по по­ко­ях прой­шлась, як па­ва! а як во­на дер­жить ту го­ло­ву гор­до та пиш­но, щоб й ко­кетст­ва й грації не поз­бу­тись, і да­ти всім зна­ти, що во­на по­важ­на пані з дідів, з прадідів… Во­на тобі зуміє затк­ну­ти за по­яс навіть оту гра­би­ню, що я оце ба­чив в кня­зя! Приїха­ла з якоїсь Тхорівки, а тя­мить пос­та­вить се­бе, мов та ца­ри­ця. Їй-бо­гу, їй при­яли­чу­ва­ла б хоч і ко­ро­на!.. Щось во­на мені на­тя­ка­ла про свій рід, що вий­шов звідкільсь з-під Вар­ша­ви, чи що, про своє жит­тя ба­га­те в Києві.

- Хто там її знає з її ро­дом. А що во­на приїха­ла з Тхорівки, то ми то­му доб­ре відомі, хоч на їй і ба­га­тий убір…

- А буклі! а сук­ня! а ті пу­чеч­ки з білих стрічок і срібних шнурків, що бли­ща­ли, мов зіроч­ки, ко­ло пле­чей, на гру­дях…

- І поп­римічав! ди­вись! Пев­но, доб­ре кмітив за всім! Не­дур­но во­на так за­ди­ра­ла го­ло­ву та тряс­ла ти­ми ку­че­ря­ми!

- А вже сам Лемішковський, то це прав­ди­ва Лемішка, - про­мо­вив Ясь, сміючись. - Си­дить та тільки очи­ма лу­пає та тро­хи не ку­няє. Я ду­мав, от-от зас­не!

- Чим же він не лю­ди­на! Хіба тим, що не дає Зосі прибріху­ва­ти на всю гу­бу. Йо­го, здається, зовсім зас­ми­ка­ла й заг­на­ла твоя Зо­ся…

- Яка ж во­на моя? - спи­тав Ясь, осміха­ючись.

- Бо ти її хва­лиш.

- Бо й є за що! Во­на, пев­но, з чи­ма­лих панів. Не­дур­но ж во­на при­род­ня полька! Вміти так се­бе дер­жа­ти, го­во­ри­ти та­ки ро­зумні речі…

- І роз­си­па­ти гроші в Києві на сукні, на ба­ли… Прав­ди­ва полька!

Ясь на­су­пив тро­хи бро­ви.

- А ти вже й знаєш? - опи­тав він, осміха­ючись тро­хи зго­дом.

А тим­ча­сом Лемішковські, вер­нув­шись до гос­по­ди і зістав­шись уд­вох у хаті, ма­ли свою роз­мо­ву.

- Бачиш, як лю­ди жи­вуть! - до­ко­ря­ла Зо­ся чо­ловікові. - Які в їх світлиці, яка мебіль, які ки­ли­ми! А ха­зяїн! Так і зна­ти од­ра­зу, що лю­ди­на пансько­го коліна і доб­рої на­уки!

- Великого ро­ду? - од­ка­зав Яким. - Та­ко­го са­мо­го, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був об­шар­па­ним пи­сар­чу­ком чи еко­но­мом в Нес­те­рин­цях? Це тобі знає кож­ний му­жик… Тра­пи­лось щас­тя та й годі.

- Те нічо­го, що він був там пи­са­рем чи чим!.. Ко­ли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє хо­ди­ти ко­ло дам, вміє ска­за­ти й при­ка­за­ти! Се­ред тієї роз­коші він здається ніби на своєму при­родньому місці, ніби він там ро­див­ся, й зріс, і ви­хо­вавсь.

- Ото шту­ка ве­ли­ка! І ти ро­ди­лась і зрос­ла не в ве­ли­ких роз­ко­шах! І твоя Те­одо­зя, ма­буть, бу­ла в Вар­шаві, мо­же, й жидівською най­мич­кою. А дай вам гро­шей кільки ти­сяч! А пус­ти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заг­раєте та­ким бас­ким ко­нем, що й…

- Якиме! - крик­ну­ла Зо­ся, схо­пив­шись з ка­на­пи, - і ко­ли я те­бе об­те­шу? Що то за сло­ва, що то за речі? Жад­ни­ми па­хо­ща­ми не ви­ду­шу з те­бе то­го ду­ху тво­го батька Лемішки! А Те­одо­зя - жидівська най­мич­ка! Пхе! Слу­хай ти! Щоб ні я, ні діти ніко­ли не чу­ли од те­бе та­ких по­га­них му­жицьких слів… Ко­ли зап­ро­ва­див нас своїм лінивст­вом у цю Тхорівку, то вже ко­рив­ся б, при­най­мні б хоч мов­чав.

Яким за­мовк, і з уст ні па­ри! Зо­ся, сер­ди­та й чер­во­на, гурк­ну­ла спе­ре­сер­дя две­ри­ма і вий­шла з кімна­ти. Во­на пішла до Те­одо­зи­ної кімнат­ки і там на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу про своїх но­вих знай­омих…

- І що за ди­во, що за лю­ди­на пан Се­ре­динський! Ох, ма­ти бо­жа! - аж ви­ща­ла Те­одо­зя, склав­ши до­лоні і див­ля­чись на сте­лю.

- Гарний, ве­се­лий чо­лов'яга, рос­лий, з панськи­ми ма­не­ра­ми, з чис­тою, щи­ро­польською мо­вою. Хоч у Вар­ша­ву, то го­диться!

- А Се­ре­динська щось не ду­же… - до­да­ла Зо­ся. - Та­ка