Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.

Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…

Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.

Марта повернула до нього голову.

— Неприємності?

Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, — під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.

— Пробували встати! — вигукує він.

— Пробувала ходити.

— Правда? — Карцов сідає на табуретку. — Невже ходили, Марто?

— Ступила чотири кроки.

— Розумниця, — шепоче Карцов. — Яка ви розумниця!

Він рвучко схоплюється.

— Підведемось?

Марта мовчки дивиться на нього.

— Підведемось! — повторює Карцов. — Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!

Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.

— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!

Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.

Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.

— А тепер розповідайте!

— Доброго мало. — Карцов морщиться.

Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення — про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.

Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.

— Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.

— Що ж, він недалеко й від істини, — зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. — Так, агент врятував його.

— Під час зустрічі він упізнає вас! — тривожно шепоче Марта. — А зустріч неминуча.

— Неминуча. — Карцов замислюється. — Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!

— Що ж робити?

— Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.

— Тоді, можливо, я?

— Доведеться діяти вам, Марто. Відпочиньте, наберіться сил і йдіть до Абста. Скажіть, що здорові, починаєте роботу. Постарайтеся з'ясувати все, що треба. Ми повинні знати якнайбільше.

— Але, побачивши, що я вилікувалась, Абст уб'є вас!

— Не одразу. Він чекає, щоб я освоїв роботу під водою. Словом, у нас є ще час. Проте, якщо мене викриє агент, усе станеться миттю.

Карцов розвиває свою думку далі. Марта повинна розвідати, що це за гості, яких жде Абст, коли вони прибудуть, які плани у Абста надалі.

— І ще запитання: ви вмієте плавати?

— Так, — відповідає Марта.

— А користуватися респіратором?

— Умію.

— Дуже добре.

Дівчина замислюється.

— Тепер я повинна сказати дещо важливе, — мовить вона. — Невідомо, кому з нас пощастить вибратися звідси. В усякому разі, якщо я загину…

— Марто!

— Не перебивайте. Нестерпна сама думка, що ніхто ніколи не дізнається про Абста. Тому я й повинна розповісти все.

РОЗПОВІДЬ МАРТИ РІШЕР

Росток… У цьому місті я народилася й провела дитинство. Але тепер нашого будинку нема. Замість нього, замість цієї вулиці — руїни. В них похована моя мати.

Батько загинув ще раніше. Він служив у Мюнхені, переїхав туди, коли втратив надію знайти роботу в своєму місті. Йому поталанило — влаштувався в барі кельнером. Ми вже збиралися продати будинок і їхати до нього, та батько раптово помер.

У ті роки мало хто по-справжньому розумів, що таке націзм. Це тим більше стосувалося батька — він завжди був далекий од політики.

І ось його вбили.

Пізніше нам розповіли подробиці. Якось увечері до бару, де він працював, ввалилася юрма горластих штурмовиків. Невдовзі всі вони добре випили, і котрийсь із них почав виголошувати промову. В далекому кутку за столиком сидів чоловік з двома залізними хрестами на лацкані піджака. Напевно, ветеран. Несподівано він схопився, підбіг до оратора, вчепився йому в груди, доводячи, що служив з ним в одному полку, що це не патріот, а брудний провокатор і донощик.

Зчинилася бійка. Все сплуталося. Хтось кинув пляшку, влучив батькові в голову. Він помер від крововиливу в мозок.

Це сталося весною 1923 року.

Через десять років фашисти захопили владу. На той час я здобула освіту й стала хірургом. Мене ще з шкільної лави вабила медицина. Мати й старша сестра заклали дім, працювали вдень і вночі, аби я могла навчатися в університеті, — вважалося, що я маю здібності.

Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.

І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.

Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.

Він видужав, і ми розлучились. А через півроку