Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

дізналася (не від Честера, звісно,—«кузени» проговорилися), що дійшли вони такої угоди: Джімових боргів назагал не варто тепер виплачувати, бо повернення до Англії було б «не в його інтересах».

Очевидно, то була одна з тих «мовчазних оборудок», якими Честер снив удень і вночі. Відтоді вони з Вілфредом розпочали багато спільних справ. Звичайно, посівши в міністерстві керівне крісло, Честер змушений був одмовитись від директорства у компаніях, де він однак залишився солідним вкладником; крім того, він був акціонером двох приватних фірм,—крамниці Гулда (після замирення Честер вклав туди чималий капітал) і невеличкої машинобудівної компанії, що випускала насоси. Він заощадив силу грошей для цієї компанії і для компанії Гулда, домовившись з Вілфредом про те, що їхні агенти не перехоплюватимуть один в одного товар.

Отже, хоча Честер і пішов з директорства, йому однаково треба було й надалі підтримувати зв'язки з бізнесом,— на той випадок, якщо уряд після нових виборів знову зміниться, і він, Честер, муситиме повернутися до попередніх справ. З іншого боку, його поради,— при теперішніх Честерових зв'язках,— набирали для компаній більшої ваги (хоча, звісно, він ніколи не розголошував їм службових таємниць).

Можна тлумачити й так (тітонька, обурена тим, що Джімові дорогу назад відрізано, саме так і висловилась!): Вілфред змінив свою думку про Честера, коли той несподівано вибився в люди й зробився впливовим, бо дружба з ним важила тепер для Вілфреда куди більше, ніж уся доброзичливість занепалого клану Леттерів. І все, що я написала про те, як респектабельні люди злякалися тієї «революції», очевидно, підтверджувало тітоньчину думку.

Але, хоч я й дуже сердилась тоді за все те на Вілфреда, мені й на гадку не спадало повторювати вульгарні вигадки (легше від того нікому б не стало), нібито всі політичні діячі дбають лише про свої інтереси. З власного досвіду знаю, що це неправда. Просто всі вони, як один,— дуже «практичні» люди, і намагаються з усього «вичавлювати собі якомога більше користі». Пригадую, один броварник, зустрівшись з Честером,— він був радикал, навіть республіканець (і досить фанатичний!),—всіляко намагався підбити Честера інкогніто відвідати одну з його пивниць; він аж зі шкури пнувся, аби довести Честеру, які корисні пивниці для бідняків. Його лякала думка про те, що Честерові раптом заманеться всупереч реальним фактам підтримати бозна-яку «безглузду теорію» проти «грішних броварників».

Багато людей, які раптом стали нашими друзями й наввипередки запрошували до себе в гості, не мали ніякого відношення до політики. От хоча б діти. Наші Том і Селлі відбою не мали від запрошень до них на свята. Дівчатка метушилися навколо Тома, а хлопчаки загодовували цукерками Селлі, яка й не уявляла, що таке радикал.

Тітонька все буркотіла, мовляв, за маленькими міс стоять їхні матусі, котрі тільки й думають, як би їм підчепити хитрощами багату здобич; а у хлопчиків є татусі, що теж сподіваються вигоди. Але тітонька схильна до риторики, тож не в усьому їй можна вірити; мені здається (хоча сперечатися не буду: деякі матусі починають дуже рано полювати на годящого зятя), навіть незначна слава (а ім'я Німмо на той час уже дещо важило!) викликає у людей жвавий інтерес і цікавість. І матері цілком природно шукають для своїх дочок якщо не «вигідних» женихів, то «пристойних» друзів, які згодом виростуть у «пристойних» шанувальників; а дівчатка кидали на Тома романтичні погляди не тільки через його блакитні очі, а й тому, що чули постійні розмови батьків про Томову родину. Що ж до молодиків і підстаркуватих джентльменів, які запрошували чотирьохрічну Селлі на чай до Гантерів, я певна, більшість із них робили такі широкі жести тільки тому, що були ревними прихильниками Честера й ставились до Селлі, наче придворні до принцеси — звичайно, таке порівняння дуже перебільшене. Я відкрила для себе (і це відкриття дуже мене зацікавило, бо дізнатись про таке з романів, досить цинічних, про «вищі кола» та про «політиків» я не сподівалася): чимало людей з поміж найенергійніших та найрозумніших, які сягнули висот у політиці чи бізнесі, прихильно ставляться і навіть по-своєму люблять перспективних молодиків (а Честерові навіть тепер було всього сорок три) і прагнуть зустрічей з ними виключно з вродженої допитливості, й навіть допомагають їм безкорисливо, не розраховуючи на якийсь зиск (принаймні для них це не головне).

Суть у тому, що розумних людей приваблюють люди розумні, а тих, що належать до світських кіл, тягне до людей оригінальних, незвичайних. Я навіть чула, як один з провідних лідерів торі (герцог N.) нарікав на те, що з «цими демагогами» стало неможливо боротися, бо варто лише імені котрогось із них з'явитися на першій сторінці «Таймсу», як котрась із герцогинь відразу запрошує його на уїк-енд і сама ж розносить це «згубне сміття» по всьому графству.

Отож цілком природно було сподіватися, що людину такої щасливої вдачі як кузен Вілфред привабить Честерів успіх, а Честерові вельми імпонуватиме розумний і завше добре поінформований Вілфред.

Честерові він справді сподобався. Йому було приємно зійтися з ним у поглядах на значення громадських парків для належного відпочинку, а також на потребу поліпшити людям житлові умови. Він казав, що Вілфред — розумний хлопець. Вони взаємно заприязнилися.

А коли Честер (поділяючи думку тітоньки) зауважив, що Вілфред, цілком природно, теж хоче «урвати свій шмат від солодкого пирога» і (піддражнюючи мене) додав, що саме так «лорд Слептон тлумачить традицію політичної терпимості й спадковості», я спробувала виправдати Вілфреда і пояснити Честерові свою власну думку, свій погляд на це, набагато чесніший (і, щиро кажучи, оригінальніший).

Та він аж зайшовся від сміху і, вщипнувши мене за підборіддя, похвалив за те, що я, мовляв, віддана родичка. Він був цілком переконаний, що всі його нові друзі тільки й думають, як би його «обшахрувати» або втягти «у свої грабіжницькі зграї».

Але тепер він уже не стільки розводився про все це (і мені наче камінь з душі впав), скільки посміювався; з усього було видно, що «ці маленькі ігри» його вже не обурювали,— адже він «усіх їх бачив наскрізь».

— Я не такий уже й зелений у цих справах, як вони гадають, не такий уже й простак, хіба ні, моя люба? — сказав він якось увечері, коли я показала йому запрошення від одного вугільного магната,