Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

От і розумна, та така безхитрісна його Юленька поки що нічого не помічала. На те, правда, закордон, щоб усі поводили себе трохи вільніше, ніж удома, та вже й не дивує нікого, коли Марією Олександрівною захоплюються, наче так і належить.

А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постійною тривогою за дочку, яку лишила з бабою і дідом у Москві.

З «вченої братії», як казав Степан Васильович, прийшов тільки Бородін, сусіда по квартирі, його друзі були зайняті. А з Пассеків — сама Тетяна Петрівна.

Може, й добре, що було не так багато людей і що молодь не стала свідком надто гарячої суперечки, що вибухнула між Марією Олександрівною і Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розійдуться, роз'їдуться.

А почалося все так добре! Повість читав Опанас Васильович — так і Марія хотіла і сама його попрохала. Він, справді, читав дуже добре, спокійно, проникливе.

— Просто наче з школи Щепкіна, — шептав Єшевський Бородіну.

Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і «Игрушечка», що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її «Рассказы из русского народного быта».

Але ж допіру Марія написала по-українськи «Два сини» і «Три долі».

Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: «Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!» Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.

— Прегарна річ! — перша вимовила вона.

— Спасибі, — прошепотіла почервонівши Марія. — Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.

Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва — вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.

— Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! — сказав Єшевський. — А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.

— О, будь ласка! Це ж зовсім не помета, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!

— Мені здається, — делікатно мовив Єшевський, — ви інколи зловживаєте українізмами.

— Але ж це діється на Україні, — встала на захист подруги Юля. — А згадай Гоголя!

— Мені здається, — не відступав Єшевський, — тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта — яз такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.

— А я вважаю, що взагалі цю річ треба було відразу писати по-українськи, — сказав Опанас Васильович, раптом похмурнівши.

— Ну, що ви, чого ж позбавляти російського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладів! Що не кажи — переклад не те, що оригінал, тим більше, що Марія Олександрівна так вільно пише обома мовами!

Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.

— Я вважаю, — пристрасно заговорив він, — коли наша рідна українська література тільки-но починає по-справжньому подавати свій голос за народ, — а власне тільки в слові й зберіг народ своє життя, свою історію, свою самобутність, — як можна одному з кращих письменників, — я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, — як можна віддавати свої сили іншій мові, іншій літературі?!

— Опанасе, — мовила Марія, — ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові — чи у селян на Полтавщині, чи на Орловщині, чи в Рязані, і яке значення має тоді якою мовою? Крім того, ти знаєш, мені ближча, — може, кому це й дивно, — любіша — українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарешті наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збірку, що ж мені — скласти руки і не писати? А писати і не друкувати тепер — значить, бути осторонь життя.

— Так коли б ти жила у Франції чи в Італії, ти б перейшла на їхню мову?

— О! Не чіпай Італії! Там напевне я б вивчила італійську і писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарібальді!

— Мені здається, — сказав Єшевський, — Марія Олександрівна нічим не завинила, що пише і по-російськи і цим поширює коло читачів, масштаби своєї діяльності.

— Адже і Тарас Григорович писав повісті російською мовою, а хто палкіше, відданіше за нього любить Україну? — нагадала Маруся.

— Але ж він опинився в таких умовах, хіба порівняти? — обурювався Опанас. — Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рідну мову, історію мого бідолашного народу...