Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

з револьвером і м'якою оксамитовою рукавичкою, яку надіває на ліву руку. Підкравшись до пітона, він тихенько рукавичкою починає гладити його верхнє кільце від голови. М'яка рукавичка присипляє пітона дужче, ніж найситніша пожива. Заспокоєний удав лежить і не ворухнеться. Через дві-три хвилини Сарджіто легенько піднімає його голову й відводить її від тіла.

Лунає постріл, і тієї ж миті мисливець відскакуй від пітона якнайдалі.

Щойно нерухоме тіло пітона вмить розпрямляється В агонії він люто б'є ним по колу. У таку мить удар його може вбити коня.

Сарджіто розповідав і сміявся:

— Дарма, я звик.

— І зовсім не страшно?

Зніяковів.

— Трошки, звичайно… Я намагаюся переконати дружину, що всі пітони схожі на Самудру.

— Ви для цього й приручили змію?

— Дружина завжди дуже хвилювалась.

— А тепер?

— Хіба ви не знаєте жінок? Один раз сміється, другий — плаче.

Я шкодував, що ми не мали часу поговорити з ним довше.

Богор. Голландці називали його Бюйтензорг — безтурботне місто.

Збавивши швидкість, машина помалу котить тінистою алеєю старовинного парку. Широка стрічка асфальту бездоганно рівна. Чистота, ніде ані смітинки. Обабіч в глибині парку то там, то тут вилискують білизною чудові палаци. Здається, що вони іграшкові, поставлені, начебто сюрпризи, у величезні корзини з квітами небаченої краси.

То було рівне плато, а то раптом — гора. Наче висока далекосхідна сопка. Округлі схили в ніжних яванських соснах — чемарах, а там, ген на шпилі, на рівні хмар, виблискує сріблом баня обсерваторії, такої ж іграшкової, як палаци в глибині парку. Начебто й немає в ній нічого особливого, звичайні білі стіни, звичайна обсерваторська баня, будівля загалом пересічна, а красиво. Весь секрет у тому, де вона стоїть і як вписана в пейзаж. Милуєшся мов витвором мистецтва.

І знову плато, знову старовинний парк і палаци. Ліворуч за високою металевою огорожею — палац президента Індонезії, той самий, який колись належав генерал-губернаторам і віце-королям Нідерландської Ост-Індії і де шість місяців жив Миклухо-Маклай, коли став славнозвісним ученим. Як і більшість богорських будівель, палац одноповерховий, білий, під традиційною червоною черепицею, з альтанкою і шпилем зверху. Веранди, мармурові колони і, звичайно, море квітів. На просторій території навколо палацу бродять плямисті австралійські олені.

Людей на вулицях мало, тільки шастають машини та іноді прокотиться коляска велорикші. Тут не побачиш такої сили-силенної, як у Джакарті, вуличних рестораторів,' різноманітних харчевень, жвавих продавців солодощів і всюдисущих босоногих газетярів. Вони є, та начебто тільки для того, щоб не порушувався загальний колорит країни. На узбіччях вулиць багато лише продавців сувенірів, призначених для іноземців. Кожен, хто приїздить на Яву, неодмінно вважає за свій обов'язок побувати в Богорі, тому торгівлю сувенірами тут поставлено на широку ногу. І ще фруктами, особливо дур'яном та ананасами.

Якщо Сінгапур називають бананово-лимонним, то Богор — дур'янно-ананасовий. Ананасів — тьма-тьмуща, вони горами, лежать уздовж усіх вулиць. Але, як і скрізь, — недешеві. Гарний ананас у індонезійців коштує сто — сто п'ятдесят рупій. Китайці, яких у Богорі дуже багато, продають у півтора раза дорожче, проте торгують вони значно жвавіше. Коли вже ти підійшов до китайця, то від нього так не підеш. Він і тебе похвалить, і твою усмішку, і скаже, яка чудова твоя країна, вмить зорієнтувавшись, висловить свої політичні погляди і вже так розмалює свій ананас, всі його принади, що не купити ніяк не можна. Індонезієць байдуже киває на купу, мовляв, вибирай, що тобі до вподоби; китаєць — ні, у нього треба купити саме той ананас, який він тримає в обох руках, мов коштовну вазу.

Ява — перлина Індонезії, Богор — перлина Яви. Клімат тут ідеальний. Постійно двадцять — двадцять два градуси вище нуля. З гір, що оточують Богорське плато, віє ласкавою прохолодою. Інколи сіється дрібний дощик, але сонце не ховається, дощик веселковий. Над Богором вічно сліпучо-білі хмари й вічно блакитне небо. Начебто сама природа підказала створити в цьому куточку землі найвеличніший з ботанічних садів світу. Все, що будь-де росте в тропіках, ви знайдете і в Богорському ботанічному саду. На площі 110 гектарів зібрано понад десять тисяч видів рослин. І тут же зоологічний музей, лабораторії й майстерні, багатюща наукова бібліотека з усіх галузей природознавства.

Мабуть, мало хто знає, що тут, за морями-океанами, цей храм природи створювали й наші співвітчизники. Не лише великий Миклухо-Маклай. Їх було багато, менш великих і менш знаменитих.

Офіційно Богорський ботанічний сад було засновано в 1817 році голландським ботаніком Рейнвардом, німцем за національністю. Колоніальний уряд Нідерландської Ост-Індії виділив Рейнварду близько шістдесяти гектарів землі, що прилягала до палацу генерал-губернатора. Коли в Бюйтензорг приїхав Миклухо-Маклай, майже вся оця територія була засаджена й устаткована. Але наукову роботу проводили лише двоє: доктор Шеффер, який змінив Рейнварда на посту директора саду, і наступник Шеффера професор Трейб. Більше учених-природодослідників на Яві не було, їх доводилося запрошувати з-за кордону. Але всі вимога Шеффера надати потрібні кошти генерал-губернатор Джеме Лаудон відхиляв. На одному з прохань Шеффера, яке збереглося в богорському архіві, він написав таку резолюцію:

«Ваша настирливість мене дивує. Нащо іноземці? Вам дали 300 тубільців, якщо цього мало, візьміть тисячу або півтори. Примусьте їх старанно працювати, і в парку буде зразковий лад. Цього досить».

Лаудону потрібен був розкішний парк біля його резиденції, а не ботанічний сад, який приніс би користь науці. Яку роботу, окрім чорнової, могли виконувати підневільні яванці, що в більшості не вміли ні читати, ні писати?

Як тільки Миклухо-Маклай прибув у Бюйтензорг і його з почестями прийняли в генерал-губернаторському палаці, Шеффер звернувся до нього з проханням вплинути на Лаудона. Директорові саду здавалося, що до авторитету такого знаменитого вченого генерал-губернатор неодмінно прислухається.

— Ну що ж, — сказав Лаудон Миклухо-Маклаєві, — коли Шеффер конче бажає мати в себе іноземців, я не забороняю.

На тому розмова й закінчилася. Ніяких коштів на залучення до роботи іноземних учених ботанічний сад не одержав, хоч на саме опорядження його витрачалися великі суми.

Тоді Миклухо-Маклай