Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

до міської стіни, до Кашмірських воріт. Ассан-Улла обережно засвітив вогонь, і вони з принцом уважно оглянули глибокий спуск, висічені в твердому грунті східці, підземні кріплення склепінь, потім погасили світло й повернулися в башту.

Ніч. Пізній місяць повільно хилився до обрію. Після півночі пройшов короткий дощ, жінки винесли на покрівлі тази, глечики, щоб зібрати воду. Місячне світло дрібниться на срібних боках глечиків, на зап'ястях жінок. Змучені спекою люди лежать покотом, як трупи.

* * *

Ніч. Дахи освітлені місяцем. Усе місто можна пройти по покрівлях, як по величезних східцях, — виступами, від покрівлі до покрівлі.

Сутулий чоловік у високій шапці тихо бреде під місячним світлом. Ще двоє ідуть за ним, нечутно ступаючи по гладенькому камінню. Лела спить у затінку, рука відкинута вбік.

Чоловік іде повільно, він наче шукає когось. Ось місячний промінь упав на відкинуту дівочу руку, і сині скляні браслети блиснули на місячному світлі.

— Вона! — Чоловік підходить. — Батма-Севані носила такі!.. Так, це вона, її дочка!..

Він нахиляється, брудною долонею затискує Лелі рота. Двоє інших беруть її на руки, квапливо несуть. Біла хустка, спавши з плечей Лели, залишається лежати на покрівлі.

Розділ тридцять сьомий
Факірська пошта

Цілий день було багато поранених, на ніч стало ще більше. На Курнаульському шосе йшов бій за будинок Pao — стару напіврозвалену споруду, з вишки якої можна було вести спостереження за великою ділянкою шосе. Сипаї, зробивши вилазку, опівдні захопили будинок Pao, але надвечір британці відтіснили їх, з великими втратами для обох сторін. Настала ніч, а добровольці-санітари усе ще несли й несли поранених. Макферней перев'язував рани, зупиняв кровотечу, давав підкріплююче питво. Друга доба без сну — він ледве тримався на ногах. Під кінець ночі санітар індієць подивився йому в очі.

— Іди відпочинь, хакім! — сказав санітар. — Що ми робитимемо, коли ти захворієш?

— Ти, мабуть, маєш рацію, — сказав шотландець. Він гукнув Сама і вийшов У сад.

Ніч була задушлива. В густому затінку платанових дерев біліли величезні розпластані по землі солодко-духмяні квіти. Виткий хміль перекинувся від дерев до кам'яної огорожі, заплів усю огорожу, вився по землі. Макферней хотів пройти далі і зупинився. Це розвалене каміння садової огорожі й земляні східці поряд, що ведуть кудись униз, в темряву, були йому знайомі. Тут тулилися фокусники, факіри з шахового двору, жебраки. Але завжди тут було тихо, тільки димний сморід зрідка здіймався над покрівлею. А зараз він чув голоси. Ні, не голоси, а голос!.. Якимсь особливим наспівом один чоловік на різні тони повторяв слова, все одні й ті самі.

— Чунда-Наг! — твердив голос з якимсь дивовижним напруженням, наполегливо, грізно, немовби закликаючи когось. — Чунда-Варуна-Наг!..

Слова були шотландцеві знайомі. З раптово умлілим серцем він почав спускатися по земляних східцях. Смородом і сирістю війнуло йому в лице. Макферней увійшов усередину. Слабке місячне світло косою смугою падало із прорізу в покрівлі. Худий, оброслий брудним волоссям старий сидів спиною до входу на земляній долівці.

— Великий Брама народив орла! — бурмотів старий. — Великий орел народив мавпу…

В глибині землянки Макферней почув стогін і важке людське дихання. Сам завищав і кинувся туди.

— Що таке? Хто такий? — спитав Макферней.

Він ступив уперед.

— Сакра-Ануман! — грізно сказав старий, встаючи назустріч. — Змія сильніша за мавпу!

Старий заступив йому шлях.

— Чунда-Варуна-Наг!.. Орел сильніший за мавпу!.. — відповів Макферней.

Старий замовк, сторопівши. Чужинець знає таємницю його заклинань?

— Сакра-Варуна-Дар! — говорив далі Макферней. — Людина сильніша за орла!

«Великий Брама! — старий затремтів. — Хакім знає більше, ніж він сам… Отже, хакім сильніший!..» — Він одповз до стіни.

— Батта-Бхаратта-Лалл! — наступав на нього Макферней.

Старий не ворухнувся. Так, хакім знає більше. Він з трепетом дивився на шотландця.

Макферней пройшов у глиб землянки й побачив Лелу.

Вона лежала на долівці. Брудна чалма, натягнута на очі, прикривала їй половину обличчя.

— Відпусти мене, проклятий старий! — сказала Лела, не бачачи, хто стоїть над нею.

Макферней розв'язав чалму, звільнив руки Лели, прикручені до бамбукового стояка. Вона трохи підвелась і, стримуючи стогін, почала розтирати затерплі кисті рук.

— Це ти, Макферней-саїб? — спитала Лела. — Яке щастя, що ти прийшов!..

Вона показала Макфернею на тоненький джутовий шнур, що валявся на долівці.

— Він хотів мене задушити, — сказала Лела. — Він прикрутив мені руки й зав'язав очі. Він став читати наді мною свої заклинання і читав доти, доки в мене запаморочилась голова. Ще трохи, і він задушив би мене. Яке щастя, що ти прийшов, Макферней-саїб!

Сам раптом занепокоївся і кинувся до порога. Макферней оглянувся. Нікого не було в землянці, — старий утік.

Сам заметався біля виходу і вискочив був за поріг, але відразу повернувся й тихо заскавулів, дивлячись в очі хазяїнові, ніби запрошуючи його йти за собою.

— Шукай! — наказав йому Макферней. Він і Лела пішли слідом за собакою.

Сам вів їх до пролому в огорожі, на двір шаха, повз палацові прибудови, до задньої стіни палацу, що виходила на ріку. Тут, біля самої стіни, пес зупинився й жалібно вискнув.

— Загубив слід! — сказав Макферней.

Ні, пес тихенько гарчав і скріб лапами біля самої плити.

Велика квадратна плита біліла в нічній темряві.

Лела з шотландцем підійшли ближче. Вони побачили приладнані злегка навскоси до поверхні землі кам'яні дверцята, підбиті по краях дрібними камінчиками