Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

Ночами коло бастіонів особлива варта, а вона не спитала в батька пароль на цю ніч! Лела стояла біля воріт. Здалеку долинав спів молитов і приглушений дзенькіт мідних дзвоників в індуському храмі. Нічна варта перегукувалась на Срібному Базарі. Місяць ще не зійшов, у напівтемряві слабко світились хрест і купол християнської церкви за вулицею Садів. Лела все стояла біля воріт, не знаючи, куди податись.

Бірманський гонг ударив на воротах палацу — північ. Хтось підійшов у темряві до садової огорожі. З-за високого вороха скошеної трави на Лелу уважно дивився якийсь чоловік. Цей чоловік прийшов звідти ж, звідки й вона, тільки іншою дорогою і трохи пізніше. Чи він помітив її у вечірньому сутінку, в плутанині білих наметів? Можливо й помітив. Він старий, але очі у нього дивляться зірко, він добре бачить і в темряві.

Лела вийшла з воріт. Старий провів її поглядом. Він бачив, як дівчина, перетнувши широку площу, звернула у вузький провулок за Великою Мечеттю. Дві старі килимарки живуть у провулку, вони добре знають Лелу. Вона вирішила ніч провести у них, а рано-вранці, коли зміняться дозори, піти до батька.

Простеживши, куди пішла Лела, старий через пролом у кам'яній огорожі пробрався у просторий палацовий двір.

Високі стіни палацу кидають густу тінь, двір темний, але старий іде впевнено, ніби вдень: у палаці йому знайомі всі входи й виходи.

Сьогоднішній день був жаркий, але й ніч не принесла прохолоди. Небо, як нагрітий вогнем задушливий синій купол, перекинулось над задиханим приреченим містом. Розпечена за день земля вночі віддавала Тепло. Ні свіжого подуву, ні вітерця не долинало з навколишньої рівнини. Здавалося, Джамна струмує не воду, а розплавлене срібло в нагрітих берегах.

Шукаючи прохолоди, люди виходили на повітря, піднімалися на пласкі кам'яні покрівлі, виносили свої постелі і спали під відкритим небом.

Лела зібрала з долівки циновки, розстелила їх на покрівлі й лягла поруч з жінками свого будинку.

В південно-східній башті палацу, що дивилася на темну річку, при світлі бронзового світильника двоє людей схилилися над аркушем паперу, розбираючи хитромудре плетиво персидського письма. Незважаючи на східну барвистість мови і на обов'язкові в такому посланні шанобливі компліменти, лист був короткий і по-європейськи діловий. У ньому чувся владний голос англійця.

«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни!» — так починався лист.

— Це Руджуб-Алі писав під диктовку свого пана, — сказав Ассан-Улла. — Саїб сам поставив унизу свій підпис. Поглянь, світло душі!.. — Він простягнув листа принцу.

«Вільям Ходсон», — чітко було виведено латинськими літерами під текстом листа.

Руджуб-Алі, тубільний офіцер, мусульманин, був помічником Ходсона і його правою рукою по Корпусу тубільної розвідки.

Що ж пише Ходсон-саїб?

«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни. Наша добра королева погоджується повернути тобі свою колишню милість. Не втрачай щасливої нагоди, подай нам докази чистоти свого серця. Скільки разів, наймудріший з шахів, ти шкодив собі тим, що не слухався британців! Дай відповідь генералові, чи згодний ти, по знаку з табору, відчинити доблесним британським військам підземний вхід з твого палацу до Кашмірських воріт…»

Ассан-Улла підвів очі.

— Він хоче, щоб повелитель відчинив солдатам генерала хід до міської стіни, світло душі!..

Принц мовчки кивнув головою.

Ассан-Улла дочитав листа.

«Погодься, великий шах, і ми допоможемо тобі звільнити місто від влади паскудних сипаїв, відродити в давній величі славу твоєї династії, а старшому твоєму сину, Мірзі-Могулу, подаруємо всі права наслідного принца».

— Він обіцяє тобі права на престол, світло душі!..

Принц усе ще мовчав. Він опустив повіки над чорними тьмяними очима, ніби обдумуючи щось.

— Де старий, що приніс листа? — по хвилі спитав принц.

— Я наказав дати йому попоїсти. Він чекає.

Принц неквапливо підвівся, дістав з ніші в стіні невеличку шкатулку з вигадливо різьбленою покришкою, обережно висунув бокову стінку й заховав листа на друге, потайне дно шкатулки.

Ассан-Улла запитливо звів брови над злегка припухлими темними проникливими очима.

— Ти не велиш мені прочитати цього листа повелителеві, світло душі? — спитав Ассан-Улла.

Але принц, посміхнувшись, поставив шкатулку назад в нішу.

— Навіщо турбувати шаха? — сказав принц. — Хіба ми з тобою не знаємо, що треба відповісти ферінгам?

Полум'я в бронзовому світильнику затремтіло, вогняний язичок з ясно-жовтого став червонуватим і почав гаснути з шипінням. Ассан-Улла поправив гніт, потім поклав перед собою смужку Тонкого цупкого, як банановий лист, персидського паперу, присунув срібну посуду з тушшю.

— Моя рука стала твоєю рукою, світло душі!.. — сказав Ассан-Улла.

Принц продиктував йому листа. Потім вийняв з іншої шкатулки важку чорну печатку — точний зліпок з шахової печатки — і двічі приклав до згорнутого в трубку паперу.

Ассан-Улла вийшов у сусідню кімнату і тут голосно плеснув у долоні. Чорний слуга-африканець у жовтій пов'язці навколо стегон нечутно ступив на поріг босими ногами. Слуга взяв листа і так само безшумно зник.

Принц з Ассан-Уллою ще довго сиділи в башті, радячись. Ніч була задушлива, після півночі линув дощ. Вони немовби чекали цього. Під завісою дощу й темряви, пригасивши світильник, принц з лікарем безшумно пройшли до задньої стіни палацу, яка виходила на ріку.

Ассан-Улла відкинув дерен на одній з кам'яних плит, що застилали двір. Удвох з принцом, узявшись за кільце, вони трохи підняли плиту, відсунули її й спустилися вниз, у потайний хід. Ріка билась об гранітну стіну палацу десь дуже близько, над самими їхніми головами. Одно відгалуження підземного ходу йшло під річку, до форту Селімгур, інше звертало на північ і вело